Зеновій Горін: «Я описав лише незначну частину життєпису з періоду визвольної боротьби нашої живої легенди, підпільниці ОУН-УПА Михайлини ФЕДОРІВ-СТЕГНІЙ (в підпіллі «Галя») та її друзів.
Михайлина Федорів-Стегній (псевдо «Галя») народилася 18 квітня 1924 року в селянській сім’ї Михайла та Параскевії Стегній в селі Черемхів. Із трьох сестер та двох братів Михайлина була найстаршою. Початкову освіту отримала у рідному селі. Паралельно із школою, як і багато її подруг, займалась самоосвітою у читальні «Просвіти», яку на той час очолював Йосип Труш. Була учасницею аматорського та хорового гуртків. З 14-ти років навчалась у просвітницькому гуртку «Доріст» - первинний осередок ОУН, де проводилась виховна та ідеологічна підготовка молодих українських патріотів. Серед організаторів осередку Михайлина називає свого виховника Івана Зим’яка, який проводив велику працю з молоддю ще за Польщі та перших совітів із товаришами - Михайло Дуда, Григорій Олійник, Омелян Макар, Йосафат Артимів, Григорій Казимирів. Усі вони належали до підпільної ОУН, засновниками якої в селі ще в 30-х роках були Михайло Грабницький, Іван Івахів, Михайло Масловський, Григорій Казимирів, Михайло Говзер, Йосафат Артим. «Їх наука вселяла в наші серця гордість, що ми українці. Ми вірили, що зможемо здійснити віковічне прагнення наших дідів та прадідів з часів козацтва та січового стрілецтва до створення своєї держави. Для цього кожен з нас в стінах «Просвіти» отримував глибокі знання з історії України. В театралізованих гуртках розучували історичні п’єси відомих українських письменників, проводили вечори, присвячені роковинам Героїв Крут та Базару. З цього багатого народного спадку ми пізнавали невмирущу славу українського народу, його історію. А яке духовне піднесення відбулося у свідомості односельчан, коли на Зелені свята 1938 року в селі біля церкви на вершечку високої сосни зранку замайорів національний синьо-жовтий прапор. Польська поліція, яка негайно прибула, звинуватила в організації акції Михайла Грабницького. У його батьків було вчинено тотальний обшук, конфісковано багато просвітницької літератури, а Михайла запроторили до тюрми в Ходорові».
Та незабаром розпочалась німецько-польська війна. Західну Україну окупувала російська більшовицька влада. Їх антирелігійна комуністична пропаганда суперечила національним переконанням українців, тому уже протягом першого півроку репресивні органи НКВД розпочали арешти свідомих українців. У січні 1940-го року каральні органи виселили до Сибіру тринадцять черемхівських родин, в тому числі було арештовано наставника Івана Зим’яка, якого з батьками виселили на далеку Північ. Та особливо більшовики лютували під час свого відступу у червні 1941 року, вчинивши у Західній Україні помор, – у той час і загинув Михайло Грабницький, його друг Михайло Масловський загинув у німецькому концтаборі, а Іван Івахів – з приходом других більшовиків. Це був лише початок великої боротьби та важких втрат, які понесла черемхівська громада Ходорівщини та Західної України в цілому.
Ведучи мову про культурно-просвітницьке життя села,. П. Михайлина відзначила неоціненну працю на тій ниві Йосафата Артима, який з братом Сафроном зростали сиротами, виховувала їх тітка. Йосафат і Софрон не мали змогу податися в науку, тому здобували її самотужки, і кожен з них був наділений Божим талантом. Йосафат був одним з активних організаторів театрального та хорового гуртків, добре грав на музичних інструментах, мав здібності до музики, був режисером, постановником та музичним керівником. У час Різдвяних свят організовував коляди та вертепи, у Великодні свята – гаївки. Він проводив просвітницьку роботу не лише у своєму селі, але в багатьох інших селах Ходорівщини, про що згадує підпільниця ОУН «Орися» (Марта Салій-Підлісецька) із Залісок: «Йосафат Артим був невтомним трудівником на українській ниві, який сполучав культурно-просвітницьку роботу з поширенням національної ідеї серед молоді. У 1943 році, з початком формування збройних підрозділів УПА він разом і товаришами, які перебували на службі в українській поліції відходить на вишкіл у Карпати. Там закінчив старшинську школу «Олені», був призначений начальником штабу легендарної сотні «Сіроманці» та воював з російським ворогом довгі роки, до своєї героїчної загибелі у 1949 р. Хочеться відзначити, - продовжує п. Михайлина, - особливо могучий сплеск українського національного відродження, який відбувся з історичною подією – проголошення Акту відновлення української Державності 30 червня 1941 року. У перших числах липня у селі Черемхові провідні члени ОУН, активісти з участю багатьох жителів села насипали символічну могилу «Борцям за волю України». Вона здійнялася догори двома уступами, на горі – березовий хрест. Біля могили встановили шток для підняття національного прапора. Територія могили була огороджена, на день освячення її щедро прикрасили квітами, які дівчата знесли з усього села, хрест до верху був обвитий синьо-жовтим вінком, сплетеним з барвінку та квітів. Урочистості відбулися в присутності багатьох гостей, які прибули з Ходорова та ближніх і дальніх сіл Після недільного Богослужіння процесія, очолювана отцем Дерешем, з церковним братством вирушила до місця святкування. Розпочались урочистості з молитви-молебня за убієнних героїв, які полягли за Незалежність України. По завершенні молитви відбулося підняття національного синьо-жовтого прапора під виконання присутніми Гімну України. Представник районного Проводу ОУН Борик з Дуліб звернувся словами: «Здійснилася віковічна мрія українців – у Львові з ініціативи провідника ОУН Степана Бандери та його однодумців 30 червня 1941 року проголошено Акт про відновлення української Державності». Він зачитав сам текст Акту. Присутні радо скандували патріотичні гасла «Слава Україні! Героям слава!». Після урочистої частини, на якій виголошували палкі промови та привітання українському народові, відбувся святковий концерт, де лунали українські пісні патріотичної тематики. І все це відбувалося на такому душевному піднесенні, яке важко описати словами.
У роки німецької окупації патріотично налаштована молодь села у травні проводила відзначення біля символічної могили роковини убієнного російськими більшовиками провідника ОУН Євгена Коновальця. У цей час могилу прикрашали його портретом з вишитим синьо-жовтими нитками рушником на фоні червоно-чорного знамена. У ті пам’ятні дні усі перебували в патріотичному піднесенні, лунали все нові почини у колі друзів. Один з таких починів запропонував керівник Григорій Олійник – піти в похід в Карпати та відвідати місця перебування народного месника, легендарного опришка Олекси Довбуша. Пропозицію підтримали і ми почали збиратися в дорогу. Із села вийшли в обідню пору, йшли пішки, всього нас було вісім – Іван Казимирів, Марія Петрів, Текля Грабницька, Анна Стегній, Григорій Сафат, Михайло Стегній і я – Михайлина Стегній. До вечора ми дісталися Володимирівців, де заночували, а вранці знову вирушили в дорогу. У другій половині дня ми були в Гошеві – там зайшли до церкви, помолились за щасливу дорогу і продовжили похід. Вже сонце сідало, коли прибули в село Паляниця, неподалік Довбушевої гори – там попросилися на нічліг. Зранку до нас приєднався юнак з того села, який став нашим провідником. Він добре знав ці місця та терени діяльності легендарних опришків, пам’ятав багато народних переказів про боротьбу Олекси Довбуша та його побратимів – багато нам розповів. Ми були вперше в цих місцях, тому захоплено слухали його оповіді. Душевного трепету додавала природня краса наших славних Карпат. Щасливі поверталися ми додому. А вдома розповідали почуті перекази та ділилися враженнями від почутого та побаченого.
У той період всенародного піднесення у селі було організовано військовий вишкіл на основі створеної організації «Січ» ім. Ольги Басараб. Під вечір щоденно уся молодь села сходилася у назначений час на сільське пасовище, де проходили військову підготовку, засвоюючи військові стройові команди, знайомлячись зі стрілецькою похідною зброєю. Було створено дві окремі бойові групи: одна з них нараховувала до 20-ти дівчат – заняття з нами проводив Омелян Макар. Юнаки проходили більш складну навчальну військову програму – їх вишкільником був Михайло Говзер, а допомагав йому Михайло Дуда. Михайло Говзер уже мав набутий військовий досвід, пройшовши службу у польському війську. Та недовго тривав такий приємний душевний підйом.
Три місяці українці жили турботами державотворення на Ходорівщині. Спохватившись, німецькі репресивні органи влади почали закривати українські урядові представництва, арештовувати та переслідувати керівників та членів ОУН-бандерівців. Багато наших провідників, остерігаючись арешту, переходили на нелегальне становище. Утворився так званий вакуум, але це тривало недовго. Уже у 1942 році ОУН активізувала свою діяльність на наших теренах. Однієї погожої літньої днини мене зустрів Петро Хомусяк з Молодинче та завів зі мною розмову. Він був набагато старший від мене, тому мене це трохи здивувало, але він продовжував: «Я не один рік спостерігаю за тобою, Михайлино, бачив твою активність і «Дорості», «Просвіті», бачив тебе учасницею багатьох патріотичних заходів, тому у мене склалася думка, що ти зможеш з гідністю послужити українському народові». З цими словами він вийняв з внутрішньої кишені піджака невелику книжечку та продовжив: «Даю тобі оцю книжечку, ти повинна її вивчити і знати як «Отче наш», і у житті слідувати її настановам». Я взяла книжечку в руки – це був «Декалог українського націоналіста». Так відбулась перша зустріч з моїм наставником – членом ОУН. Від того часу пройшло ще декілька місяців. Коли я прийняла присягу в члени українських революціонерів-бандерівців (це сталось восени 1942 року) від свого наставника я одержала підпільний псевдонім «Галя». Моїм першим зверхником став Стегній Михайло (псевдо «Лис»). З перших днів я із своєю подругою Стегній Анною була прикріплена до чоловічої сітки ОУН. Інші мої подруги – Масловська Ольга, Кузів Ольга, Грабницька Текля, Стегній Марія, Макар Марія, Лагодська Параня, Труш Анна, Михайлишин Марія та Ольга працювали у жіночій сітці. Основним нашим з Анною завданням була опіка членів родин підпільників, які перебували на нелегальному становищі. Так в нашому селі переховувалась сім’я Йосифа Гесса («Гонти») з Молодинча, тому нашим завданням було забезпечення її всім необхідним. Хочеться зазначити, що на період 1943 року з нашого, порівняно невеликого села багато моїх друзів навчались у вищих навчальних закладах Львова. На факультеті медицини Львівського медичного інституту навчались Стегній Іван, Масловська Ольга, Кузів Ольга, Стегній Ярослав. У технічних вузах – Трухим Петро, Дуда Михайло, Стегній Орест. Усі вони, отримавши середню освіту в 1941 році, вступили у вузи Львова у 1941-1942 роках, були залучені у підпільну мережу ОУН. Приїжджаючи в село, особливо у період вакацій, вони підсилювали набутими знаннями підпільну діяльність осередків ОУН. Більшість із них 1943 року – на початку 1944 р. покинули навчання, поринувши у буремні хвилі української революції.
Так в 1943 р. Ольга Масловська, приїхавши на вакації у село, зібрала нас восьмеро дівчат та повела досить сувору розмову: «Дівчата, ще буде війна, буде революція, будуть поранені. Приходьте до мене, я вас буду навчати, як надавати першу медичну допомогу пораненим». І ми ходили вечорами до неї більше двох тижнів. Це були перші медичні курси. У подальшому своєю самовідданою працею в підпіллі та жертовністю в ім’я України сім’я Масловських заслужила велику пошану серед земляків. Після сталінських ГУЛАГів на зорі розпаду Радянського Союзу Ольга Масловська проживала в Казахстані, де вела активне громадсько-політичне життя серед українців. Вона відійшла у вічність 4 вересня 1999 року на 76-му році життя. Її тіло прийняла казахська земля, яка для неї стала рідною. На надгробку викарбувано її останнє побажання: «Любіть Україну, як її любила я».
Продовжуючи спогади про початок збройної боротьби своїх земляків, п. Михайлина додає: «Влітку 1943 року в наших теренах села Молодинче почав формуватися військовий відділ майбутньої УПА. Частина моїх друзів добровільно вступили в його підрозділ і відійшли в Карпати (майбутня сотня «Сіроманців» - авт.), зокрема, це були – Стегній Михайло (мій зверхник по ОУН), Артим Йосафат, Григорій Олійник, Дуда Михайло, Говзер Михайло.
Після відходу Михайла Стегнія («Лиса») в Карпати моїм зверхником став Артим Степан із Новосілець. Він був надзвичайно виважений та справедливий керівник. За цей період в нас значно побільшало роботи. Це був кінець 1943 – початок 1944 р. В той період почали формуватися кущові відділи самооборони та відділи УПА. Один із тих відділів перебував у нашому селі в Сокирки Михайла, в котрого були просторі господарчі споруди. Очолював відділ повстанець «Вовк» (Сохан Михайло з Підлісок – авт.). А було в його складі більше тридцяти чоловік. Вдень хлопці перебували в садибі, а вночі виконували свої завдання. Про їх перебування ніхто з людей села не знав. Мій зверхник Артим Степан доручив мені та Грабницькій Теклі (псевдо «Серце») готувати для них їжу. Вояки були з навколишніх сіл: Молодинче, Новосілець, Бортники, Підлісок та інших. Напередодні підходу більшовицько-німецького фронту наше підпілля ОУН вело останні приготування до приходу більшовиків: влітку 1944 р. були організовані медичні курси медсестер, які проводилися у селі Підліски. Навчання проходили дівчата-підпільниці з усього куща, до якого входили села: Бортники, Молодинче, Черемхів, Підліски, Новосільці, Вербіж, Сугрів, Вовчатичі, Загірочко, Добрівляни, Буковине, Демидів та м. Ходорів. З кожного села дуло по одній-дві дівчини. З Бортник, пам’ятаю, були Дубик Марія та Ольга, в них була зв’язкова квартира. Курси проводили два лікарі-євреї. Один вже був літній чоловік, другий – молодий. Навчали вони нас дуже старанно, бажаючи передати якнайбільше знань і навиків, пояснюючи просто та зрозуміло, кожна з нас вела свій конспект. Іспити здавали, коли вже пройшов фронт. А восени в Бортниках було організовано треті медичні курси. Там теж були дівчата з усього куща, але було і багато нових, а проводила курси підпільна медик на псевдо «Заграва» (Ілечко Галина, останні роки свого життя проживала на Стрийщині в с. Миртюки. В процесі досліджень уже в той час автор чув багато переказів від учасників підпільної боротьби та воїнів УПА про діяльність підпільниці «Заграви». Тому в 1991 р. після пошукової роботи автора та політв’язня-повстанця, Мрука Івана, жителя с. Горішнє, ройового УПА «Сергія», якого «Заграва» лікувала після поранення, було встановлено місце її проживання та відбулась з нею зустріч, у її домі, де «Сергій» дякував «Заграві» за врятоване життя. Із спогадів «Заграви» можна було б написати окрему книгу про визвольну боротьбу. Та проживаючи в пострадянські періоди в постійному страху та пережитті бути арештованою, змінюючи кілька місць свого проживання, «Заграва» замкнулась у собі та героїчну історію боротьби своїх друзів та подруг забрала у потойбічні світи. Свій пістолет і немалу кількість військових фотографій заховала під призьбою в одній довіреній родині села Чорний Острів).
Починаючи з осені 1944 р., почастішали бойові дії відділів УПА та самооборонних кущів проти більшовицьких військ НКВД, які блокували терени діяльності наших відділів. При цьому появилися вбиті та поранені наші воїни. Зимою 1945 р. було поранено повстанця Михайла Дунька з села Новосілець, лікувався він у Михайла Подвадцятника в Черемхові. Перед провідниками ОУН-УПА постало питання, де і як лікувати поранених. Тому виник задумпобудови підпільної лічниці. У цей час кущовим провідником ОУН був «Рогач» родом з Вовчатич (Михайло Галущак – авт.), він часто бував у Черемхові з двоюрідним братом на псевдо «Сливка». Мабуть, рішення про побудову було прийнято керівниками районного проводу, бо в найкоротший час, у березні 1945 р. було вибрано місце у Новосілецькому лісі. Туди підвезли дерев’яні чотиригранні бруси довжиною по 4 метри і за одну ніч збудували лічницю. Копали криївку самі партизани, три пари коней вивозили землю до так званої рогачки, де чекали селяни з підводами – там був і мій брат Степан Стегній, Микола Юрчак та Іван Луців, які забирали завантажені підводи, вивозили землю та маскували місця. Приміщення лічниці було квадратної форми, чотири на чотири метри, висотою два метри. З брусів було щільно викладено підлогу, бічні стіни, перекриття. Вхідний люк був квадратної форми, на ньому на поверхні «росла» ялинка. Із входу сходинами спускались у приміщення. Був також передбачений резервний вихід, який був віддалений на 10-15 м вглиб лісу. У лічниці було 4 ліжка, між якими стояли дві тумбочки, в ногах ліжок – стіл. Попри однієї стіни стояла лавка. Зверху на перекриття насипали півтораметровий шар землі та посадили кущі лісового горіха, молоденькі ялинки, територію засипали сухим листям дерев.
За лічницею закріпили мене і мою подругу підпільницю Анну Стегній. Нашим першим пацієнтом був уже згаданий повстанець Михайло Дунька, якого перевезли від Подвадцятника, мав він поранену праву ключицю. Незабаром лічниця наповнювалася новими пораненими – Іван Калинець з Молодинча мав поранення суглоба правої руки, Іван Андрусів (псевдо «Соловей») з Ходорова з пораненням ноги в нижній суглоб, повстанець із села Буковина (прізвища не пригадую) з раненим коліном. Ми як могли допомагали пораненим, але нам бракувало медикаментів, не було знеболюючих, температуропонижаючих ліків, ми проводили перев’язки та промивали рани марганцевим розчином і спиртом. Ці процедур ми проводили з подругою Анною почергово через день. Бинти також готували самі з льняного тонкого полотна, яке розрізали на стрічки. Напередодні Великодніх свят (квітень 1945 р.) якось йшла польовою дорогою на чергову перев’язку і побачила багато військових під лісом та біля садиби Олекси Михайлишина, який проживав біля лісу. Я на хвилину задумалась: мабуть, це більшовики? Якщо поверну назад, виникне підозра, тому вирішила йти далі. Якщо зупинять, скажу, що йду до подруги Ольги Михайлишин, але при цьому пакунок з їжею тримаю при собі. Пройшовши кілька десятків метрів, помітила, що хтось махає мені від лісу та кличе: «Ходи, ходи, не бійся, це свої!». Я впізнала мого зверхника Степана Артима. Коли підійшла ближче, то побачила в колі військових Івана Стегнія (псевдо «Шраменко»), якого не бачила з весни 1944 р., коли він відійшов у відділ. Ми привіталися, а дізнавшись, що я поспішаю до лічниці, захотів подивитися на її облаштування. Впродовж дороги до лічниці ми зустріли знайомих повстанців – Калинця з Молодинча та кущового «Щуку» з Бортників. Після кількох слів нашої розмови «Щука» сказав: «Михайлино, мушу сказати тобі неприємну звістку: вчора біля села Чорний Острів наш відділ вів бій з військами НКВД, у якому зазнав великих втрат, загинуло 12 наших упістів і серед них наш близький товариш Михайло Стегній на псевдо «Лис». Я засмутилася, бо Михайло Стегній був не лише моїм товаришем з дитинства та першим організаційним зверхником, але й родичем. Коли ми прийшли до лічниці, то побачили, що стан Михайла Дунька досить важкий: у нього закровила рана, плече і ліжко були в крові. Іван Стегній оглянув рану, дав мені фахову пораду, як зупинити кровотечу та правильно накласти пов’язку. Під час перев’язки Михайло запитав мене: «Михайлино, я буду жити?». Я заспокоїла його, відповівши: «Ще разом погуляємо на твоєму весіллі».
Наступного дня наїхало на облаву багато військ НКВД з Івано-Франківської області, під час якої арештували Олексу Михайлишина та Ярослава Сокирку, яких забрали до Букачева. Іти до лічниці було дуже ризиковано, бо невідомо, як повівся під час допиту Олекса Михайлишин, який знав багато справ підпілля. Впродовж трьох днів відбувались облави, під час якої було затримано 12 наших сільських дівчат, частина яких працювала в підпіллі ОУН. Нас усіх відправили до Букачева, перетримували нас у єврейській хаті. В Букачеві на слідство викликали тільки чоловіків. Через декілька днів нас під конвоєм повели до Івано-Франківська. Ішли ми через Кулин, там заночували. Наступного дня прийшли Тенітники, Мартинів – у Мартинові люди виносили нам печиво та іншу їду. У Великодню суботу привели нас до Івано-Франківська, зупинили на центральній площі міста, оточивши конвоєм – молоді солдати, яких називали «діти Сталіна». Через декілька годин завели до одного з будинків, де розмістили у великій кімнаті, нас було біля 20-ти дівчат. Крім моїх земляків, були дівчата з Козоріве, Кулина та Вишніве. Чоловіків закрили під замок у підвальне приміщення. Вставши вдосвіта і оглянувшись навколо будинку, зауважили, що охорони немає. Почекавши деякий час, зібрали продукти, які в кого залишилися, та на свій страх і ризик вирушили до церкви освятити їжу. Бо це був Великдень. Як дівчата повернулися, сіли та скуштували освяченого. Розділившись на групи по троє, ми розійшлися на всі сторони, хто куди. Я пішла з Паранькою Лагодською та ще однією дівчиною з Кулина, яка знала цей терен. Так ми дійшли до Дністра і зупинилися, стали думати, як перейти на другий берег ріки. Незабаром побачили, що їде підвода – дівчина везе жінку. Під’їхавши, жінка привіталася з нами та говорить: «Дівчата, зачекайте, зараз переїдемо. Я вас бачила у Франківську, плакала за вами цілу ніч. Зараз приїде мій брат». І тут бачимо – їде юнак на коні в німецькому мундирі, під’їхав та зупинився. А жінка до нього: «Брате, не хвилюйся, я знаю тих дівчат, вони повтікали з Івано-Франківська від більшовиків. Мусиш нас усіх перевезти». Він зліз з коня та пішов у лози, через хвилину підплив на човні. Перевіз спочатку нас обох з Лагодською, а тоді повернувся за сестрою. Від’їжджаючи, юнак сказав до сестри: «Ти знаєш, де заїхати, візьми дівчат з собою, нехай щось перекусять». Як прийшли ми до хати, нас там тепло прийняли, пригостили, запропонували переночувати, а вранці йти далі. Ми подякували господарям за гостинність і відповіли, що хочемо якнайшвидше добратися додому. Ішли ми так швидко, що ноги ледь торкалися землі. На другий день уже сонце сідало за обрій, як ми з подругою прийшли у село. Бачимо – похорон іде. Від односельців довідались, що хоронять Михайла Дуньку. Пізніше Анна Стегній розповіла, що як пройшла облава, вона пішла до лічниці. Та Михайло був у дуже важкому стані, зарадити йому нічим не змогла. Я тільки ступила в хату, як почула на подвір’ї знайомий голос, вийшла у двір і побачила дорогого товариша Ярослава Грабницького (псевдо «Мороз»), який був разом із побратимами «Недобитий» та «Батурін» - кинулася їм назустріч. «Мороз», чотовий сотні «Полтавці», після лікування прибув з Тернопільщини до рідного села на реабілітацію. Після міцних обіймів Ярослав попросив мене швидше переодягнутись: «Бо така гаївка під церкво». Ми швидко побігли до церкви, де я зустріла багато наших друзів. Там була Ольга Масловська, Ольга Кузів, яких я давно вже не бачила. Надворі уже темніло, та ми не хотіли розходитися. Мабуть, це був один із найщасливіших вечорів, коли від душевної радості, від співу гаївок кожен з нас згадав дні безтурботного дитинства, необтяженого лихоліттями війни. Був це останній день нашої гуртової зустрічі біля церкви. А далі продовжувались напружені будні. Ми з подругою Анною Стегній доглядали поранених. Незабаром оздоровився повстанець з Буковини. З часом лічницю залишив і Іван Калинець з Молодинча. Залишився тільки Іван Андрусів («Соловей»), з усіх хворих він був найдовше. Підійшло свято Івана Купала (7 липня 1945 р.), думаю, піду привітаю іменинника. Взяла гостинця, по дорозі зірвала букет польових квітів та повіншувала Івана. А він так зрадів та й говорить: «Михайлинцю, про мене усі забули, тільки Ви пам’ятаєте. Чим же я Вам віддячу за вашу турботу? Я назбирав лісових горіхів – хоча б ними віддячуся. Ми, мабуть, скоро уже розстанемося, бо довго вже я не затримаюсь».
Влітку 1945 р. мого зверхника Степана Артима відкликали у відділ УПА -свої обов’язки він передав Марії Гесс з Молодинча. Це була наймолодша сестра «Гонти», Йосифа Гесса, повішеного більшовиками привселюдно на центральній площі у Ходорові. А відбулось це в Новосільцях на подвір’ї Степана Печеного. На пам’ятку ми зробили фотографію, яку я зберегла до сьогоднішніх днів. Вона для мене дуже дорога, бо це була остання моя зустріч із Степаном, який не повернувся з відділу «Сіроманці» та невідомо де загинув. Моя праця, - продовжила п. Михайлина, - в підпіллі, як і багатьох моїх подруг та товаришів, ставила під загрозу життя та свободу батьків та всіх рідних. У 1946 р. під час повальних переслідувань мої брати і сестри перебували на нелегальному становищі. Не обминула лиха доля батька і матір, яких більшовики арештували в 1946 р. та вислали в Іркутську область в м. Солі Сибірські. Та батьки не змирилися з неволею. На початку 1947 р. з важким трудом повернулись до рідного дому. Та незабаром більшовики їх знову арештували як утікачів. Після суду їх знову відправили у Сибір, а ми, їх діти, змушені були ховатися по людях. Сестра Наталя та демобілізований з радянського війська брат Роман в 1955 р. вимушені були їхати в Сибір до батьків на поселення, де перебували до 1965 року. Після разом з батьками повернулися до рідного дому.
Брат Степан у 1947 р. був арештований та засуджений за співпрацю із збройним підпіллям ОУН-УПА.
З роками наша боротьба ставала все важчою, ріділи ряди моїх друзів та подруг, вірних синів України, яким випало народитися, зростати, входити в доросле життя в буремні роки боротьби добра і зла і які з гідністю прийняли виклики долі. Переважна їх більшість приймала активну участь у боротьбі з німецькими та більшовицькими окупантами, інші допомагали революційному підпіллю. Багато моїх друзів загинули зі зброєю в руках, інші захоплені в полон після важких поранень, загинули в більшовицьких катівнях або в таборах ГУЛАГів, а їх рідні, вислані в Сибір, так і не дочекалися повернутися на рідну землю та похоронені під покровом вічної мерзлоти.
«Я описав лише незначну частину життєпису з періоду визвольної боротьби нашої живої легенди, підпільниці ОУН-УПА Михайлини ФЕДОРІВ-СТЕГНІЙ (в підпіллі «Галя») та її друзів. Більш широко вона висвітлена в оповідях про підпілля ОУН-УПА села Черемхів, які увійшли у книгу «Зродились ми великої години..», - завершує розповідь автор книги Зеновій Горін.
