У Ходорові ми знайшли те, що шукали.Вимушено переселені жінки про свій переїзд до Ходорова на початку війни
Рік тому Ходорів став прихистком для сотень українців, які приїхали сюди із різних куточків країни, щоб врятуватись від ворожих обстрілів та бомбардувань. Частина з них, відпочивши декілька днів та зібравшись із силами, рухались далі. Інші – залишались на декілька місяців, а деякі – взагалі придбали житло і планують залишитись тут жити і надалі.
Ліна Голощапова з Києва та Світлана Радюшина з Одеси потрапили до Ходорова на початку березня 2022 року і прожили тут до кінця серпня. Жінки зі своїми родинами знайшли у нашому місті тимчасовий прихисток, спокій та нових друзів, а головне – Ходорів став для них рідним. Про це жінки розповіли, коли на початку квітня завітали до Ходорова в гості. Окрім звичайних відвідин у Світлани Радюшиної була ще одна справа в Ходорові – вона фотографувала ходорівчанок, щоб продовжити роботу над створенням альбому про жінок, рорзпочату ще минулого року.
Ліна з сім'єю приїхала до Ходорова 12 березня. Розповідає, що у перші дні залишались вдома, бо живуть під Києвом. Коли ж почали підривати аеродроми та заправні станції поїхали до друга її чоловіка, який живе у Жидачеві. «Там все було зайнято, тому знайшли нам житло у Ходорові, - згадує жінка. - Спочатку жили у одній квартирі, потім знайшли інше житло. Про Ходорів я чула раніше, бо під час Революції Гідності я запам’ятала Романа Точина, який загинув на Майдані і був з Ходорова. Чомусь дуже запам’ятала його.
Світлана також приїхала у березні. Однак вона про Ходорів нічого не знала. Її старший син навчався у НП «Львівська політехніка» і його друг запропонував житло у Ходорові. «Поки їхала «загуглила», - говорить жінка, - переживала, бо не знала куди ми їдемо і що нас чекає. Головне тоді було – щоб подалі, де спокійніше».
Світлана і Ліна познайомились між собою і з іншими внутрішньо переселеними родинами та місцевими трохи згодом, а пізніше взагалі стали активними учасниками усіх подій, що відбувались у місті.
«Перший час нікуди не ходила, - згадує Світлана. - Спілкувалась тільки з сусідами. Але сусіди чудові. Вони з першого дня огорнули нас турботою і піклуванням, яких я не очікувала. Мені було ніяково навіть. Настільки піклувались, питали чи потрібна допомога, чи всього вистачає. І постійно щось приносили. Із сусідами залишились гарні стосунки і зараз ми підтримуємо зв’язок. Я фотограф, але деякий час не брала камеру в руки через свій стан. По-трохи зрозуміла, що хочу повертати фотографію у своє життя, але не знала як. В якийсь момент зрозуміла, що хочу знімати дівчат в українському одязі. Коли шукаєш щось, щоб тебе запалило, воно тебе само знаходить. Звісно, я тут нікого не знала і не розуміла з чого починати, тому вирішила писати всім у соцмережах, де є хештег Ходорів. Мені почали відписувати бажаючі пофотографуватись і запросили в Палац культури. Хвилювалась дуже, бо не знала чи зможу працювати з великою аудиторією. Але коли ми познайомились, мене запросили познімати на День вишиванки». Тоді ж Світлана вирішила створити із цих фотографій журнал, але потім секретар міської ради Марія Гавінська запропонувала зробити календар. Остаточного рішення ще нема, але фотографії, які зробила Світлана - пам'ять за період, який вона тут прожила. Вона мріє, що надрукує журнал і закінчиться війна.
Ліна мама в декреті, але паралельно працює у газеті. Серед перших спогадів у Ходорові у неї безлюдна вулиця біля третьої школи, коли вона гуляла з чоловіком і дитиною. Після багатолюдного і шумного Києва це здавалось дуже незвичним, але потім її «захопила» Марина Ніколайчук (журналістка з Києва, яка також у той час проживала у Ходорові) і все змінилось. «Ми не встигали ходити усюди, куди нас запрошували, розповідає жінка. – Тут дуже життєдіяльні, активні, ініціативні люди. Це дуже вразило. Бо маленьке місто, а всі такі дружні. Люди культурні, ідейні. Тут ніхто не сумує. Маленьке містечно - не означає, що тут скучно».
Що важливо, жінки говорять, що Ходорів і бібліотека змогли об’єднати людей, які приїжджали у місто, бо вони знайомились між собою не на вулиці, а сааме в бібліотеці чи Палаці культури і взагалі якраз людський фактор відіграв важливу роль у їхньому перебуванні тут.
Ліна говорить, що з самого початку морально дуже було дискомфортно.
- Нам із перших днів дуже допомагали. У місті все було налагоджено для комфортного перебування ВПО. Ми приїхали і нічого не мали, а нам почали усе приносити. Такі моменти дуже розчулювали, бо я не звикла просити. Звикла віддавати також. Треба було переступити через себе. Було соромно, що ти прийшла щось брати. Але люди давали завжди більше, ніж тобі потрібно. Відчувалась турбота. Ці деталі були важливі на той момент.
Ходорів – місто дуже комфортне для життя. Все поруч. Крім цього, тут є можливість розвиватись, якщо ти хочеш це робити. Дитину можна зайняти на цілий день. Цей період ми провели вдало, наскільки це було можливим на фоні війни.
Світлана: Ми тут знайшли те, що шукали. Тут було тихіше, у нас було спілкування. Це місто подарувало спокій, який можливо було тоді отримати. Ми не стикались з поганим. Не було такого, що до нас погано віднеслись. Моя мама плакала від того, що люди, у яких не було багато, намагались віддати максимум. Вони не заможні, пенсіонери, але несуть тобі усе. Для неї це було дуже зворушливо. Було дуже багато піклування.
Що було дуже важливим та цінним для жінок під час перебування у Ходорові, так це те, що їхні діти мали можливість гарно та якісно проводити час. Були у літньому таборі, ходили на малювання, на танці.
Ліна:
- Одного разу Іван Лопушанський, закликав нас до себе на територію і запропонував пограти в бадмінтон. Дав ракетки. Сину дуже сподобалось і з того періоду почалась його любов до бадмінтону. Купила йому ракетки, грали кожного дня і в Києві тепер продовжуємо грати.
У кінці серпня Світлана і Ліна повернулись до своїх домівок, але час від часу приїжджають до Ходорова в гості, куди їх гостинно запрошують і завжди гарно приймають, бо наше місто, яке дало їм безпеку у перші дні війни, стало для них рідним і зайняло вагоме місце у їхніх серцях.
