Розповідь про перебування у Ходорові людини, яка через війну тимчасово переселилась до нашого міста
Коли ми прощалися кілька днів тому з «нашим другим домом у 2022-му році», як назвала це безпечне місце Оленка, не було потреби в розлогих промовах і подяках, бо, думаю, що Ігор і Галина Набитовичі відчували нашу вдячність щоденно і щохвилинно, розуміючи, що тепер ми пов’язані цими важкими місяцями війни, що їхній Дім є вже частиною нас. Пишу, а сльози заливають обличчя від дуже різних емоцій. У пам’яті перші вибухи 24.02 і усвідомлення/не усвідомлення (а може сон), що «почалося», хоч якесь опанування себе, виловлювання інформації…і раптом дуже короткий лист від Ігоря Набитовича: «їдьте до Ходорова»...На другий день після ночі в метро зі сльозами і вдячністю, що є куди їхати, ми поїхали електричками та забитими евакуаційними поїздами, де можна було лише якось стояти…
Ми разом молилися і плакали, реагували на вдалі жарти і далі обговорювали новини, ділилися різними приватними спогадами та історичними фактами, обговорювали книжки та слухали музику, порядкували та готувалися до свят, милувалися їхніми найкращими котами і кицями та неймовірно розумним, чемним, відданим псом Джерманом. А також згадували про песиків і котиків нашої і сусідніх вулиць, які йшли до нас на контакт (одна, щоправда, не дуже «близька» навіть на прощання підступно вкусила Оленку).
У невеликому галицькому місті я зрозуміла істину про цілющу силу великої відстані від «старшого брата», який навчив велику частину українців хамству, неповазі один до одного, інколи жорстокості до всього живого, матюкливості, безгосподарності тощо. Тут не почуєш кривого слова від продавця, провізора тощо, тут не репетують на своїх дітей і не гаркають на тебе: «женщіна»…Я не ідеалізую ці краї, бо побачила так само їхні проблеми, але зараз не про це.
У маленькому ошатному містечку на Львівщині (кожен двір, ландшафтний дизайн - витвір мистецтва) ми відчули тепле ставлення до себе, переживання за нас, намагання допомогти, співпереживання з українцями з «гарячих» точок» і побачили реальні справи для наближення Перемоги.
У «літературному» місті ми любили ходити дуже довгою вулицею, що веде до Храму, названою на честь письменниці, авторки одного з найбагатосторінковіших романів про сестер Річинських, підходити до школи, де висить зі смаком зроблена меморіальна дошка, присвячена Ірині Вільде та її батьку письменнику і педагогу Дмитру Макогону.
У «безпечному» містечку ми вперше стояли на колінах, зустрічаючи машину із страшним написом «груз 200», ми плакали і схиляли голови разом із ходорівчанами…
У перші дні по приїзді я отримала найважливіший комплімент щодо зовнішності (думаю, що раніше мене б це не так вже і тішило). Незнайома жінка на вулиці кинула своїм знайомим, вказуючи на мене: «оце та жінка, що схожа на Марусю Звіробій» )))
З вікна нашої вже рідної кімнати намагалася запам’ятати зимово стримані пейзажі, весняне різнокольорове пробудження природи, прекрасно-казкові літні тумани над плавнями…
Ми жили життям цього гостинного тилового містечка: ходили до храму, сторіччя якого якраз відзначалося наприкінці липня, молилися перед образом блаженної мучениці Тарсикії (в миру Ольги Мацьків), історія якої дуже вражає саме в контексті сьогодення: її, черницю, у віці 25 років, застрелив 1944 року один із червоноармійців, що намагалися знищити монастир; були на святковому зібранні Союзу українок; робили променади по магазинах, базарчиках і аптеках, спілкувалися з людьми, мандрували улюбленими вулицями, психологічно себе підтримували.
Ми обов’язково повернемося колись на невеличку гостину до нашого вже такого рідного «безпечного» міста, повернемося з радістю і сумом Перемоги, коли вишня під вікном буде прекрасно білою у своїй засніженості чи заквітчаності, чи коли милуєшся поєднанням зеленого і червоного…
