Де би не був – не забуду дім або як аргентинці з українським корінням відшукали родину з Ходорова
Людське життя – непередбачувана річ, ніколи не знаєш, куди доля занесе тебе завтра, в яких куточках світу творитимеш свою історію, які люди зникнуть з твого життя, а з якими, навпаки, життя зведе знову. Різні події й обставини спонукають кожного з нас відповідно діяти.
У далеких 1930-тих роках в Європі відбувалась друга хвиля імміграції до Аргентини, доволі численна і різноманітна. Близько 70 тисяч українців прибуло в цей час, перетворивши Аргентину на один із головних реципієнтів української еміграції. Серед мігрантів було безліч українців. Саме про українську родину далі і йтиме мова.
З кривавого 24 лютого та повномасштабним вторгненням росії в Україну, в адмінбудівлі Ходорівської міської ради, як і в інших містах, кипіла робота, не замовкав телефон. І, здавалося б, на зв’язку ще один звичний телефонний дзвінок – хтось із ВПО шукає житло, чи просить надати гуманітарну допомогу. Проте дзвінок значно відрізнявся від інших: «… Я розшукую родичів Петра Кисіля, він з Ходорова, у мене є фото 1960-тих років… Родичі подались в Аргентину в 1930-тих… Чи можна дізнатись, хто із Кисілів проживає у вашому місті, щоб налагодити зв'язок?». Найперші думки – де би ти не був, не можеш забути дім, рідню, серце завжди буде тягнутись туди, де є щось до болю рідне. А в даному випадку – українська родина. «…Так, звичайно, спробую вам допомогти». Так я познайомилась із хлопцем на ім’я Микола із Новояворівська, який в свою чергу знайомий із родиною Кисілів з Ла-Плати завдяки товариству «Просвіта». Микола надіслав фото, про яке йшла мова, і опис людей, що зображені на світлині. Я опублікувала цю світлину та інформацію на сторінках в соціальних мережах і з нетерпінням чекала результату. До слова - ніколи недооцінюйте силу інтернету! Через декілька днів вдалося знайти родичів Петра Кисіля! Бабуся Лілі Костурії з Ла-Плати – ходорівчанка Агафія Кисіль – сестра того ж Петра Кисіля, що на фото. Ольга, онука Петра Кисіля, власне і дала про себе знати, тож тепер Ліля спілкується із Олею.
Хочу зазначити, аргентинці з українським корінням – неймовірні люди! Завдяки Миколі мені вдалось поспілкуватись з іншими членами «Школи Просвіти» - щирі привітні, спілкуються щочетверга по відео-зв'язку, розповідають про себе, навчаються як іспанської мови, так і української. А ще вони щиро вірять в перемогу України у цій війні, та й навіть жартують, мовляв зараз не вживають спиртних напоїв, бо пляшечку чогось міцного можна буде відкоркувати лише після перемоги України!
Вся ця історія викликала в мене хвилю приємних емоцій – адже родина Кисілів, яка впродовж кількох років не могла знайти один одного, воз’єдналась завдяки одному випадковому телефонному дзвінку. Тож я вирішила поспілкуватись безпосередньо із Орестом та Лілею Костуріями.
У далеких 1930-тих роках родина Кисілів подалась до Аргентини. Ліля та Орест з Ла-Плати прекрасно володіють українською мовою, Ліля – фармацевт, Орест – фермер. В подружжя двоє синів, дочка, онуки, безліч спогадів та щасливих моментів, пов’язаних із Аргентиною. Та є ще бажання, яке протягом багатьох років не полишало думки як Лілі, так і Ореста – розшукати свою рідню в Україні, в маленькому містечку над ставом під назвою Ходорів.
Чоловік з дружиною неабиякі приємні та щирі люди. Розповіли, як їх батьки виїхали в Аргентину, як усі вони ходили в греко-католицьку церкву, стали членами товариства «Просвіта», всюди розмовляли українською мовою – і в церкві, і вдома, де тільки могли – з уст не сходили українські слова. «Чи згадували у вашій родині Україну і рідню?» - «Не те що згадували, ми не забували ніколи! Воно й не дивно, адже рідну душу і рідну країну неможливо забути навіть через століття», - відповідає Орест. Він розповів, коли бабуся і мама Лілі – Агафія та Марія померли, подружжя Костурія втратило зв'язок з українською ріднею. Але не полишали надію відновити спілкування. «Якось влітку випала нагода податись в Україну на День Незалежності. Ми були в Києві. В одному із кафе у столиці офіціантка розмовляла зі мною російською, я обурився, зробив зауваження, мовляв, чому ви українка, живете в Україні, а розмовляєте чужою мовою? Я майже все життя в Аргентині живу, та стараюсь з вами якнайкраще українською розмовляти… Мені тоді прикро було, - розповідає Орест. – Так от, з Києва ми з Лілею та іншими туристами подались до Львова. Львів – це любов з першого погляду. Якби мені прийшлось вибирати куточок місця на землі, де б я хотів жити, я безсумнівно вибрав би це місто – таке красиве, привітне, затишне. Тут відчуваєш себе, як вдома. У Львові ми подумали, що маємо гарну нагоду податись у Ходорів, який розташований неподалік, і, можливо, ми зможемо там розшукати нашу рідню. Провідники туру нас відмовили, мовляв, у нас лише один день, завтра повертаємось назад, а Ходорів це таке величезне місто, що там годі й знайти когось. Хто ж міг тоді подумати, що насправді це доволі маленьке містечко, і, якби ми все ж подались в місто над ставом і представили фото Петра Кисіля з родиною, то може й знайшли б рідню».
На завершення розмови запитую в Ореста, чи хотів би він прилетіти в Україну. Відповідь вражаюча: «Я б зараз пообідав, і одразу ж повернувся би в Україну!».
Від себе додам, що українську душу помітно зразу – Ліля та Орест дуже приємні та люди. На стінах в їхньому домі - образи, в душі – молитви за мир в Україні. А ще, пан Орест пообіцяв своїх онуків навчити вірша українського генія Тараса Шевченка.
Серце радіє за аргентинсько-українську родину, яка після багатьох років все ж знайшла свою рідню з міста над ставом!
Ярина Мочарська
