Назавжди у пам’яті громади: Ходорівщина попрощалася з Віталієм Шиманським
Мама чекала його дзвінків, як чекають найріднішого голосу, коли між вами війна, відстань і постійна тривога. Щоразу, коли на екрані з’являлося ім’я Віталія, серце завмирало: хотілося почути його голос і дізнатися, що з ним усе добре.
Останнього разу син сказав, що за кілька днів буде вдома у відпустці. Мама чекала його повернення, обіймів, усмішки, розмови вже не телефоном, а поруч.
Але додому Віталій повернувся інакше.
Віталій Шиманський народився 9 жовтня 1991 року. Йому було лише 34 роки.
Таким, яким він був у дитинстві, його назавжди пам’ятає мама — добрим, чуйним, життєрадісним, слухняним і допитливим. Віталій добре навчався у школі, поважав старших, однокласників і друзів. Цікавився світом навколо себе, любив дізнаватися нове й завжди мав власну думку.
Під час служби Віталій продовжував навчатися, вів конспекти, записував важливу інформацію. Тепер ці записи залишилися мамі як дорога пам’ять про сина, його старанність, прагнення здобувати знання та відповідальне ставлення до своїх обов’язків.
Він любив прості речі, з яких складалося його життя: природу, риболовлю, плавання, футбол, зустрічі з друзями. Цікавився комп’ютерними технологіями, навчався у професійно-технічному коледжі, добре розумівся на будівельній справі. Умів смачно готувати та мав особливе почуття гумору.
У різні роки Віталій працював на автомобільній мийці у Львові, у торговельному центрі «Епіцентр» у Києві, а також на хлібопекарні в Ходорові. Він здобував трудовий досвід, опановував різні професії та самостійно будував своє життя.
У вересні 2025 року Віталія мобілізували до лав Збройних Сил України. Він служив матросом, номером обслуги 2-го зенітного ракетного взводу зенітно-ракетно-артилерійського дивізіону військової частини А4765.
Під час служби, за словами мами, син став ще більш зібраним, цілеспрямованим і відповідальним. Вона бачила, як у ньому міцніли рішучість і мужність.
Віталій багато чого не розповідав мамі, щоб зайвий раз її не тривожити. Навіть коли було небезпечно, намагався берегти її від подробиць служби.
А вона чекала його дзвінків, новин і найбільше — повернення сина додому.
У січні був період, коли Віталій довго не виходив на зв’язок. Мама хвилювалася, намагалася дізнатися хоча б щось про нього. Згодом із публічних повідомлень зрозуміла, що військові перебували в районі Добропілля.
Вона відправляла синові посилки, чекала на його дзвінки й берегла надію на зустріч.
У травні та червні Віталій був у відпустці. Потім знову повернувся до служби. Перебував в Олександрівці на Донеччині.
Незадовго до загибелі він зателефонував мамі й сказав, що за кілька днів буде вдома у відпустці.
Ці слова стали останніми, які вона почула від сина.
«Мамо, за кілька днів буду вдома…»
Вона чекала цього повернення. Чекала свого Віталія.
Та зустріч, на яку сподівалася мама, стала останньою зустріччю.
29 вересня Ходорівська громада зустріла траурний кортеж із тілом Захисника України Віталія Шиманського. Провести його в останню дорогу прийшли рідні, друзі, побратими та жителі громади.
На Алеї Героїв Небесної Сотні відбулася панахида. Після неї у церкві Святих Володимира і Ольги відбувся чин похорону. Отці провели богослужіння та молитву, прощаючись із Захисником і доручаючи його душу Божій опіці.
Поховали Віталія Шиманського на кладовищі в районі Троянда.
Ходорівська міська рада висловлює щирі співчуття мамі, рідній сестрі з сім’єю та всім близьким Віталія Шиманського. Розділяємо біль цієї непоправної втрати та схиляємо голови у скорботі.
Вічна пам’ять Захиснику України.
