Він був опорою для родини, майстром із золотими руками і Воїном до останнього подиху: Ходорівщина прощається з Іваном Гришком
Ходорівська громада у глибокій скорботі…
Є люди, про яких важко говорити в минулому часі. Люди, чия присутність була такою звичною, теплою і рідною для сім’ї, друзів та сусідів, що важко усвідомити й повірити: їх більше не буде поруч.
Гришко Іван Романович народився 5 квітня 1972 року і все своє життя був тісно пов’язаний із рідним Ходоровом. Тут минули його дитинство та юність, тут він навчався у Ходорівській школі № 1, згодом — у Ходорівському коледжі. На рідній землі створив сім’ю, працював, будував власний дім і плекав мрії про майбутнє.
Іван мав рідкісний талант відчувати дерево і перетворювати його на справжні витвори мистецтва. Його руками створено чимало речей, які й досі наповнюють домівки затишком і зберігають тепло його майстерності. Чесний, працьовитий і дбайливий господар, добра та надійна людина, на яку завжди можна було покластися.
Та понад усе Іван цінував родину. Він був коханим чоловіком, турботливим батьком, люблячим дідусем і надійним братом.
Для дружини Людмили — надійною опорою та найближчою людиною. Для дітей — батьком, який виховував власним прикладом сили, честі й людяності. Для онуків — рідним дідусем, чия щира любов, обійми та турбота назавжди залишаться в їхній пам’яті. Для брата Руслана — невіддільною частиною життя, з якою тепер назавжди пов’язані найсвітліші спогади про спільні роки.
У 2023 році, коли ворог став загрозою для всього найдорожчого, Іван без вагань став на захист України. Він узяв до рук зброю, щоб захистити свій дім, свою родину, своїх дітей та онуків.
Служачи артилеристом-мінометником, він із честю долав усі випробування війни. Воював на найгарячіших і найскладніших напрямках фронту, проходив крізь запеклі бої, демонструючи мужність, витримку та відвагу, за що був відзначений військовими нагородами.
Війна не оминала його — Іван зазнав кількох серйозних поранень. Втім, після лікування та реабілітації Іван знову повернувся до своїх побратимів. Повернувся, хоча вже добре знав, якою страшною ціною дається війна. Знав, що кожен день на передовій може стати останнім. Знав, що попереду знову біль, небезпека і виснажливі бої. Але не зміг залишити тих, з ким разом пережив найважчі миті.
Бо своїх не залишають.
Він знову став до строю — заради побратимів, заради родини, яка чекала його вдома, заради рідної землі, яку хотів бачити вільною. Повернувся туди, звідки міг уже не повернутися, бо його почуття обов’язку було сильнішим за страх.
І до останнього залишався там, де був потрібен найбільше.
Клята війна зробила свою чорну справу…
4 серпня 2026 року під Куп’янськом, внаслідок ураження FPV-дроном, Іван отримав поранення, несумісне з життям.
Перестало битися серце турботливого батька, чий телефон більше не задзвонить для дітей. Дідуся, на чий приїзд із перемогою так чекали онуки. Коханого чоловіка, на якого вдома щодня з молитвою чекала дружина Людмила. Вірного брата, щирого друга, відважного побратима.
Він мав повернутися додому переможцем.
Мав ще довгі роки майструвати у своїй майстерні, господарювати на подвір’ї, зустрічати на порозі дітей та онуків, радіти їхнім здобуткам і просто жити спокійним, тихим, мирним життям, яке так любив.
Але війна жорстоко забрала в Івана не лише життя — вона забрала у його родини майбутні зустрічі, родинні свята, розмови, обійми та ще безліч моментів, які мали бути попереду.
У невимовному горі залишилися дружина Людмила, донька Оксана з чоловіком та дітьми, доньки Олександра і Софія, син Іван, брат Руслан із сім’єю, численні родичі, друзі та бойові побратими.
Цей біль неможливо виміряти чи втамувати словами.
Для родини Іван назавжди залишиться люблячим чоловіком, турботливим батьком, добрим дідусем і надійним братом. Для друзів — людиною честі, доброти та щирості. Для тих, хто знав його в роботі, — Майстром із великої літери. Для побратимів — незламним Воїном, який стояв до останнього.
А для всієї України — Героєм і Захисником, який віддав за її свободу найдорожче — власне життя.
Немає слів, які б могли розрадити зранені серця рідних. Є лише глибока пошана, вічна вдячність, молитва та біль від непоправної втрати.
Ходорівська громада висловлює щирі й найглибші співчуття дружині Людмилі, дітям, онукам, брату Руслану, усім рідним, близьким та побратимам Івана Романовича.
Нехай Господь прийме його світлу душу у Царстві Небесному, а рідна ходорівська земля буде йому пухом.
Про час прибуття траурного кортежу, дату та чин похорону буде повідомлено додатково.
Вічна пам’ять і слава Захиснику України Івану Гришку!
Спочивай з миром, Воїне.
Дякуємо за захист.
Дякуємо за Україну!
