Він боровся до останнього: Ходорівщина прощається із Захисником Олегом Козаком

Дата: 07.08.2026 12:05

Кількість переглядів: 3527

Ходорівська громада у глибокій скорботі…

Є люди, чия життєва дорога від самого дитинства була непростою. Але саме випробування загартовують характер, вчать не боятися труднощів, цінувати людей поруч і залишатися сильним навіть тоді, коли важко.

Таким був Козак Олег Степанович — молодший сержант, колишній командир взводу технічного забезпечення 2-го механізованого батальйону Збройних Сил України.

Олег народився в селі Вибранівка. Разом із сестричкою Мар’яною зростав без батька — тато помер, коли діти були ще зовсім маленькими. Їх виховувала бабуся, яка стала для них опорою, родиною і людиною, що своїм прикладом навчила найважливішого — бути щирим, добрим, працьовитим і людяним.

Олег таким і залишився на все життя.

Він любив церкву, ходив на богослужіння, співав у церковному хорі. Умів працювати, не боявся труднощів і завжди знаходив спосіб допомогти.

Коли у 2014 році Україна покликала своїх синів на захист, Олег добровольцем пішов в АТО. Там уперше пройшов через справжнє пекло війни, був поранений. Але навіть пережите не змусило його відвернутися від боротьби.

Повернувшись із війни, Олег не сидів без діла. Він самотужки почав ремонтувати різну техніку, поступово опановував нові знання і став справжнім майстром своєї справи — людиною, до якої зверталися, коли потрібно було відремонтувати автомобіль чи техніку.

Та з початком повномасштабного вторгнення Олег знову не залишився осторонь. Він сам пішов воювати.

Там, де було найважче. Там, де щодня існувала небезпека. На найгарячіших напрямках він знову робив те, що вмів найкраще — захищав своїх, свою землю, свою Україну.

Остання позиція стала для Олега надзвичайно важким випробуванням. Він отримав важке поранення.

А далі почалася інша боротьба — боротьба за життя.

Майже рік Олег боровся. Боролися лікарі. Сподівалися і молилися рідні. Вірили побратими. Вірили всі, хто знав його і чекав на повернення.

Але…

5 серпня 2026 року в КНП «1 ТМО м. Львова», ВП «Лікарня Святого Пантелеймона», серце Героя зупинилося.

Він пішов із життя після важкого поранення, але залишився в пам’яті тих, хто його знав, людиною, яка ніколи не шукала легких шляхів і до останнього боролася — спочатку за Україну, а потім за власне життя.

Олег не встиг повернутися додому таким, яким його чекали. Не встиг завершити справи, які залишилися незавершеними. Не встиг ще так багато…

Не встиг створити власну сім’ю, не встиг зустріти ту людину, з якою міг би розділити життя, не встиг стати чоловіком, батьком, не встиг побудувати свій дім і наповнити його дитячим сміхом.

У нього попереду мало бути ще ціле життя. Життя після війни. Життя без окопів і вибухів, без очікування дзвінка, без страху за кожен наступний день. Життя, у якому були б прості, але такі важливі речі — рідний дім, сім’я, діти, робота, зустрічі з друзями, звичайні будні й тихі радощі.

Але війна забрала в Олега не лише життя. Вона забрала майбутнє, яке він ще не встиг прожити.

І, мабуть, саме це найважче усвідомити тим, хто його любив: скільки всього ще мало бути попереду…

Та залишилося те, чого вже ніхто не забере — його добре ім’я, пам’ять про нього, його добрі справи, його золоті руки, щирість, людяність і мужність.

Олег залишився в пам’яті тих, хто його знав, і назавжди залишиться частиною історії своєї Вибранівки, Ходорівської громади та України.

А для України він назавжди залишиться Захисником, який віддав за неї найдорожче — своє життя.

Щиро співчуваємо сестрі Мар’яні, рідним, близьким, друзям і побратимам Олега. Нехай Господь дасть вам сили пережити цю непоправну втрату.

Нехай Господь прийме світлу душу Олега, а рідна земля буде йому пухом.

Спочивай з миром, Олеже…

Ти повернувся додому.

Ти повернувся Героєм.

А в наших серцях залишишся назавжди

« повернутися