У світлі свічок і молитві громади — остання дорога Захисника Віктора МАТВІЙЧЕНКА
Є біль, який приходить раптово. А є біль, що живе поруч довгі місяці, не відпускаючи ні вдень, ні вночі. Він оселяється в кожному телефонному дзвінку, в кожному повідомленні, в кожному ранку, коли серце знову шукає надію.
Саме такою була дорога родини Віктора Матвійченка — між вірою і невідомістю, між очікуванням і страхом. Майже два роки рідні жили в очікуванні звістки. Цей час не вимірюється датами — він вимірюється тишею, яка ставала дедалі важчою. І ось він повернувся додому. Але не так, як чекали найрідніші.
24 червня Алея Пам’яті Героїв Небесної Сотні зустріла свого Захисника мовчки. Тут тиша лягла між людьми важче за камінь. У ній — сльози, що не стримуються, погляди, що шукають опори, і присутність тих, хто прийшов розділити втрату.
Віктор Матвійченко народився 17 березня 1982 року в місті Кам’янка-Дніпровська Запорізької області. Його дитинство і юність минули у селі Водяне. Він зростав щирою, відкритою людиною, умів дружити, підтримувати й допомагати. Любив життя, захоплювався технікою та мотоциклами, багато працював і завжди залишався людиною, на яку можна було покластися.
У 2022 році війна змусила родину залишити рідний дім. Рятуючись від небезпеки, дружина з дітьми знайшли прихисток у селі Заліски. Тут вони починали життя заново, чекали на повернення чоловіка і батька, берегли надію та віру навіть у найважчі дні.
Коли Україна потребувала своїх захисників, Віктор не залишився осторонь. З 2016 по 2019 рік проходив службу в зоні АТО. А після початку повномасштабного вторгнення знову став до строю. У складі 110-ї бригади територіальної оборони боронив українську землю на Харківщині та Донеччині.
Побратими пам’ятатимуть його як надійного воїна, який не шукав легких шляхів і ніколи не ховався за спинами інших. За мужність, віддану службу та незламність характеру Віктор Матвійченко був відзначений нагородою «За незламність духу» та відзнакою Сил територіальної оборони Збройних Сил України. Сьогодні ці нагороди нагадують про його вірність військовій присязі та Україні.
Тривалий час Віктор вважався зниклим безвісти. Для родини це були місяці виснажливого чекання. Кожен день тримав між надією і болем, який поступово ставав тишею. Та правда виявилася нещадною.
26 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу М’ясожарівки на Луганщині, там, де небо розривають вибухи, а повітря важчає від вогню й сталі, він прийняв свій останній бій. Життя Захисника обірвав ворожий обстріл.
Сьогодні найважче дивитися в очі тим, для кого ця втрата стала особливо болючою. У Віктора залишилися дружина та двоє синів — 13 і 20 років.
Для дружини він був не лише коханим чоловіком, а й надійною опорою, людиною, з якою ділили радощі й труднощі, будували плани та мріяли про майбутнє. Для синів він був батьком, прикладом мужності й людиною, до якої завжди можна було звернутися за порадою чи підтримкою.
Тепер їм доведеться вчитися жити без нього, бережучи в серці найдорожчі спогади. Спогади про чоловіка і батька, який назавжди залишиться для них символом сили, любові та відданості.
Саме тут, у Залісках, де родина знайшла прихисток від війни, Віктор Матвійченко знайшов свій останній земний спочинок.
Прощання з Віктором Матвійченком стало моментом, коли біль однієї родини відгукнувся в серцях усієї громади. Під звуки молитви й у світлі свічок люди проводжали Захисника в останню дорогу.
Війна щодня забирає найкращих. Тих, хто хотів жити, працювати, ростити дітей, будувати майбутнє. Віктор Матвійченко був одним із них. Людиною, яка віддала власне життя за те, щоб жили інші.
Ходорівська громада схиляє голови у скорботі та розділяє біль родини. Нехай Господь прийме його душу у Свої обійми, а рідним дарує сили пережити цю непоправну втрату.
Вічна пам’ять Захиснику України.
