Ходорівська об'єднана територіальна громада
Львівська область

Видатні люди

Горинь Михайло Миколайович

Картинки по запросу горинь михайло миколайович

(17.06.1930 - 13.01.2013)

український дисидент, правозахисник, політв’язень радянських таборів, Народний депутат України 1-го скликання, почесний голова Республіканської християнської партії

Миха́йло Микола́йович Го́ринь (17 червня 1930Кнісело — 13 січня 2013Львів) — український правозахисникдисидент і політв'язень радянських часівНародний депутат України 1-го скликання, почесний голова Республіканської християнської партії, брат Богдана та Миколи Горинів, двоюрідний небіж Миколи Лебідя.

Біографія

Михайло Горинь народився в родині Миколи Гориня — голови місцевого товариства «Просвіта» й активіста Орґанізації українських націоналістів. Через участь глави сім'ї в українському підпіллі на початку грудня 1944 р. родина Горинів була заарештована НКВД та спрямована на заслання до Сибіру. Але ще в Галичині варта дала їм змогу втекти. Після цього до весни 1945 р. вся родина Горинів жила у підпіллі. Потім Михайло Горинь разом із родичами подався до Ходорова, де вони й оселились.

З 1949 до 1955 рр. навчався на відділенні логіки та психології Львівського університету1953 року був короткотривало відсторонений від навчання за відмову вступити в комсомол. Увесь цей час підтримував контакт з українським підпіллям, виготовляв і розповсюджував листівки.

Наступні роки учителював в різних школах Дрогобицького району, завідував районним методичним кабінетом, працював інспектором Стрілківського райВНО. З 1961 р. займався науковою діяльністю, зокрема, орґанізував при Львівському заводі автонавантажувачів першу в СРСР експериментальну науково-практичну лабораторію психології і фізіології праці.

Того ж часу почались перші його контакти з шістдесятниками. У 1963 р. виступив як один із фундаторів Львівського клубу творчої молоді «Пролісок». Відтоді стосунки між Михайлом Горинем і владою погіршувались, і 26 серпня 1965 р. його заарештували за «антирадянську агітацію і пропаганду». 18 квітня 1966 р. на закритому засіданні Львівський обласний суд засудив Михайла Гориня на 6 років таборів суворого режиму. Разом із ним судили його брата БогданаІвана Геля та Мирославу Зваричевську. Також Михайло та його брат Богдан виступили свідками проти Михайла Масютка, якого звинувачували в антирадянській діяльності та пропаганді.

Вирок відбував у мордовських таборах, але за поширення самвидаву серед в'язнів у липні 1967 р. Зубово-Полянський районний суд присудив йому 3 роки ув'язнення у Владимирській тюрмі. 26 серпня 1971 р. вийшов на свободу й оселився у Львові. Незабаром переїхав до Рівненської області, де влаштувався машиністом на будівництві хімкомбінату. З 1972-го до 1977 р. працював кочегаром у котельнях Львова, а потім — психологом економічної лабораторії Львівського ВО «Кінескоп». Увесь цей час він залишався політично активним, брав участь в роботі Української Гельсінкської групи.

3 листопада 1981 р. був удруге заарештуваний. Попри оголошене ним голодування та пов'язаний із цим серцевий напад, 25 червня 1982 р. був засуджений на 10 років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму та 5 років заслання. Покарання відбував у таборі особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино Чусовського району Пермської області. Через велику кількість захворюваннь (запалення нирок, гіпертоніяаритміяінфаркт міокарда28 листопада 1986 р. М.Гориня етаповали до Львова, де його наздогнав другий інфаркт. Через це потрапив до лікарні, після виходу з якої знову був змушений їхати на Урал2 липня 1987 р. був помилуваний.

1990-й рік. Капулівка. Михайло Горинь на відзначенні 500 років українського козацтва.

Відразу після звільнення повернувся до політики й узяв участь у створенні УГС та НРУ. Напередодні виборів до Верховної Ради УРСР в березні 1990 року один із трудових колективів Залізничного району Львова висунув Михайла Гориня кандидатом на посаду Народного депутата України від Залізничного виборчого округу № 260 м. Львова. У 1-му турі, який відбувся 4 березня, Михайло Горинь набрав 70,72% голосів виборців і отримав депутатський мандат, який обіймав до травня 1994 року.

У 1990 році був одним з ключових організаторів «Свята козацької слави»пішої ходи по Запоріжжю і мітингів, які відбулися на території «червоних» областей — Дніпропетровської і Запорізької і після екологічного мітингу у Запоріжжі стали першим потужним народним протестом проти чинної тоді комуністичної влади.

27 березня 1994 р. балотувався на посаду народного депутата України від одномандатного виборчого округу № 261. Посів лише друге місце і не був переобраний до Верховної Ради (24,93% голосів виборців).

В квітні 1990 р. став одним із фундаторів Української республіканської партії (УРП). Паралельно залишався головою Секретаріату НРУ, який на той час ще не був партією. 28 лютого 1992 р. це дало йому, членові Проводу УРП, змогу стати співголовою НРУ. Але вже незабаром Михайло Горинь залишив лави НРУ. 1 квітня 1992 р. він був обраний головою УРП. Цю посаду обіймав до 21 жовтня 1995 р., коли став почесним головою партії. Але вже незабаром М.Горинь вступив у конфлікт із елітою УРП, через що 15 березня 1997 р. був виключений із лав партії. Після цього разом із однодумцями створив Республіканську християнську партію (РХП), в якій до дати смерті обіймав посаду почесного голови.

На парламентських виборах 29 березня 1998 р. виступав під № 2 виборчого списку РХП. Партія не подолала прохідний бар'єр — Михайло Горинь знову не потрапив до парламенту.

З 19 травня 2000 р. до 20 серпня 2006 р. працював головою Української Всесвітньої Координаційної Ради.

Згодом відійшов від активної політичної діяльності.

Помер Михайло Горинь 13 січня 2013 року у Львові близько другої години ночі. Прощання відбулося 15 січня у храмі Святої Трійці УГКЦ. Там же відслужили і заупокійну службу. Попрощатися з видатним українцем прийшли тисячі львів'ян. Похований на Личаківському цвинтарі Львова. Під час цивільної панахиди прощальне слово виголосили екс-голова Львівської облради Мирослав Сеник, заступник міської голови Львова з гуманітарних питань Василь Косів, голова ЛОР Петро Колодій, голова Народного Руху України Василь Куйбіда, правозахисник, політв'язень Степан Хмара, громадський діяч, політв'язень Василь Овсієнко та інші.

Державні нагороди

  • Орден Свободи(16 січня 2009) — за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України
  • Орден князя Ярослава МудрогоV ст. (14 червня 2000) — за визначні особисті заслуги перед Українською державою у галузі державного будівництва, активну багаторічну громадсько-політичну діяльність
  • Орден «За заслуги»II ст. (26 листопада 2005) — за вагомий особистий внесок у національне та державне відродження України, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і незалежності, активну громадську діяльність
  • Орден «За заслуги»III ст. (19 серпня 1998) — за вагомий особистий внесок у становлення української державності, заслуги в соціально-економічному, науково-технічному і культурному розвиткові України та з нагоди 7-ї річниці незалежності України
  • Орден «За мужність»I ст. (8 листопада 2006) — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод

Відзнака Президента України — ювілейна медаль «20 років незалежності України» (19 серпня 2011)

 

Макогон Дарина Дмитрівна

(Ірина Вільде)

Картинки по запросу Макогон Дарина Дмитрівна (Ірина Вільде)

(05.05.1907 - 30.10.1982)

Українська письменниця, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка, громадський діяч, була депутатом Верховної Ради УРСР, очолювала Львівське відділення Спілки письменників. Ім'я Ірини Вільде було внесено в ЮНЕСКО до числа знаменитих людей ХХ століття і другого тисячоліття.

Іри́на Ві́льде (справжнє ім'я Дарина Дмитрівна Макогон5 травня 1907Чернівці — 30 жовтня 1982Львів) — українська письменниця. Донька письменника й педагога Дмитра Макогона, мати Яреми Полотнюка.

Життєпис

Народилася у сім'ї письменника Дмитра Макогона, який походив з Хоросткова (Галичина), працював учителем на Буковині; мати була німкенею. Брати: Орест (був учасником УВО, емігрував до Німеччини), Богдан (був вояком дивізії «Ваффен СС» Галичина, вирвався з Бродівського котла, еміґрував до США).

Від 1922 року навчалася у гімназії Чернівців, у зв'язку з тим, що Чернівці в 1918 році окупувала Румунія, 1923 року сім'я Макогонів переїхала до Станіслава в межах Другої Речі Посполитої, де батько працював учителем. Дарина на все життя зберегла сантимент до буковинського краю.

У Станіславі сім'я проживала на вул. Потічній, 6. Тут Дарина навчалася в гімназії Українського педагогічного товариства(1923—1927), її подругами були гімназистки Дарія ЦвєкМарина Крих. У той період починає писати. Як стверджує дослідниця Марія Вальо, перше оповідання «Марічка» було надруковане в тижневику «Український голос» у Перемишлі в 1926 році.

У 1928 р. вступила до Львівського університету на гуманітарний відділ. Спочатку проживала на вул Варненьчика, 24 (тепер вул. Цетнерівка), на 2-му курсі — в Академічному Домі на вул. Супінського, 21 (тепер вул. М.Коцюбинського), де познайомилася з майбутнім чоловіком — студентом Політехніки Євгеном Полотнюком, потім на вул. Хмільовій, 6.

1930 року під час пацифікацій Дарину не допустили до сесії, вона покинула університет, повернулася до Станіслава. Працювала вчителькою, дописувала до українських часописів. У 1930 р. надруковано перше оповідання «Повість життя» (пізніше відоме під назвою «Поема життя»).

Від 1932 р. проживала в Коломиї, працювала в редакції журналу «Жіноча доля» (1933—1939), була редактором щомісячного додатку до цього журналу — «Світ молоді». У той час вийшла заміж за Євгена Полотнюка. 1934 року написала свою першу повість «Вікна наростіж» (видано 1939 р.). У 1935 році у львівському часописі «Нова хата»видала під псевдонімом «Ірина Вільде» повість «Метелики на шпильках» (окремим виданням у 1936 р.) з часів навчання у Чернівецькій гімназії, і того ж року було написано продовження — повість «Б'є восьма». У 1936 році отримала другу премію (перша премія не була присуджена) Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка у Львові за 1935 рік. Серед претендентів були вже відомі письменниці Катря Гриневичева і Наталена Королева, але відомий літературний критик Михайло Рудницький наполіг, що премію має отримати Ірина Вільде, називаючи її талант європейським. Цей рік став тріумфальним для Ірини Вільде: надрукувала збірку оповідань «Химерне серце», почала писати роман «Сестри Річинські».

1936 року народився старший син Ярема.

Зібрала рукописи, опублікувала статті, спогади про Богдана-Ігоря Антонича.

У 1939 вийшла друком повість «Повнолітні діти», яка склала разом із «Метелики на шпильках» і «Б'є восьма» цикл «Метелики на шпильках».

У вересні 1939 р. з чоловіком вітали прихід Червоної армії. 1940 р. її прийняли до Спілки письменників УРСР.

Під час гітлерівської окупації проживають у с. Микулинцях (тепер Надвірнянський район Івано-франківської області), чоловік працює в мережі ОУН. 1942 року народився другий син Максим. Під час Карпатського рейду партизанського загону Сидора Ковпака у Полотнюків налагодилися якісь контакти з ним.

Після доносу місцевих поляків у гестапо, арешту чоловіка, того ж дня Ірина з синами, попереджена німецькими урядовцями, втекла з Микуличина до батьків, які проживали в Ходорові. Згодом чоловіка розстріляли гітлерівці, Дарина з синами переїхала до с. Добрівляни(тепер Дрогобицький район) (тут жив брат Борис, одружений на Іванні Кецало, сестрі художника Зеновія Кецала), влітку 1944 р. повернулася до Ходорова, де зустріла прихід «других совітів».

Восени 1944 року Ірина Вільде з синами переїхала до Львова, оселилася в Ольги Дучимінської на вул. Верхратського, 10, кв. 7; за сприяннями Михайла Рудницького 1946 року отримала житло в його свояків Терпиляків на вул. М.Кривоноса, 33, кв. 7.

У 1945—1949 роках Ірина Вільде працювала спецкором газети «Правда Украины», 1947 р. стала депутатом Верховної Ради Української РСР за сприяння Сидора Ковпака. У 1949 р. вийшла друком збірка оповідань «Зелена брама» на львівські теми.

У 1949—1951 роках Ірину Вільде піддали гонінням у Спілці письменників, як і Михайла Рудницького, за звинуваченнями в націоналізмі.

У травні 1950 року вона вийшла заміж за російськомовного інженера з Харківщини, полковника КДБ Івана Дроб'язка (1897—1971), що працював на одному з військових заводів, який збудував для неї дачний будинок у с. Дора біля Яремча.

Надалі гоніння вщухли, 1952 року Ірина Вільде опублікувала роман «Повнолітні діти», перероблений з циклу «Метелики на шпильках», в 1955—1956 в журналі «Жовтень» надруковано 1-й том роману «Сестри Річинські», який вийшов окремим виданням у 1958 р.

У 1960 році Ірина розлучилася з Іваном Дроб'язком. У 1963 р. переселилася в будинок на вул. Чумацькій (на Професорській Колонії).

Ірина Вільде опікувалася старшими літераторами Денисом ЛукіяновичемМихайлом ЯцківимМихайлом Рудницьким, молодими письменниками і поетами Дмитром ПавличкомРоманом КудликомРоманом ГоракомРоманом Іваничуком, який прозвав її «нанашкою», у своїй квартирі на вулиці Кривоноса у Львові і в с. Дорі влаштовувала літературні салони, карнавальні маскаради. 1962 року влаштувала приїзд до Львова молодих київських поетів і літераторів-шістдесятників Івана ДзюбиІвана ДрачаМиколи Вінграновського.

1964 р. вийшов 2-й том «Сестер Річинських». За цей роман у 1965 році Ірині Вільде присуджено Шевченківську премію.

Багато років очолювала Львівську організацію Спілки письменників України (після 1965 р.). Запровадила в ній традицію «Останньої сторінки» — в останній день кожного року проводити літературний вечір, на якому письменники читали якийсь зі своїх нових творів, яким завершували рік.

Нагороди: орден Трудового Червоного Прапора, орден Знак Пошани.

Численні життєві колізії і проблеми не оминули Ірину Вільде (тривалий час хворіла розсіяним склерозом). У 1950-их роках її старший син Ярема, захопившись східними мовами і літературами, прийняв іслам. Молодшого Максима кілька разів арештовував КДБ (з початком Перебудови виїхав до США, на початку 1990-их загинув у автокатастрофі). Чоловіком Ірини Вільде в 50-ті роки був полковник КДБ Дроб'язко, відомий своєю участю в долі дисидентів (наприклад Слави Менкуш), про що пише в своїх спогадах відомий дисидент і громадський діяч Ґель.

Померла письменниця 30 жовтня 1982 р., похована на Личаківському цвинтарі Львова.

Громадянська позиція

Як голова Львівського відділення Спілки письменників України разом з Романом ІваничукомРоманом ЛубківськимЯковом СтецюкомВолодимиром Гжицьким, головою Львівського відділення Спілки художників України Еммануїлом Миськом просила суд віддати на поруки літературного критика й мистецтвознавця Богдана Гориня, якого судили «за антирадянську діяльність». Це був своєрідний протест проти арештів.

Премія імені Ірини Вільде

Всеукраїнську літературну премію імені Ірини Вільде засновано у 2007 році Львівською організацією Національної спілки письменників України та народним депутатом України Петром Писарчуком. В жовтні 2006 року було також прийнято окрему постанову Верховної Ради України «Про відзначення 100-річчя з дня народження української письменниці Ірини Вільде».[2]

Основні публікації

  • Повість «Метелики на шпильках» (1936)
  • Повість «Б'є восьма» (1936)
  • Збірка новел «Химерне серце» (1936)
  • Повість «Повнолітні діти» (1939)
  • «Історія одного життя» (1946)
  • «Наші батьки розійшлися» (1946)
  • «Ті з Ковальської» (1947)
  • «Її портрет» (1948)
  • «Стежинами життя» (1949)
  • «Яблуні зацвіли вдруге» (1949)
  • «Повісті та оповідання» (1949)
  • Одноактна п'єса «Сватання» (1950)
  • Роман «Повнолітні діти» (1952)
  • «Кури» (1953)
  • «Нова Лукавиця» (1953)
  • «Оповідання» (1954)
  • «На порозі» (1955)
  • Роман«Сестри Річинські» (книга 1 — 1958; книга 2 — 1964)
  • Собрание сочинений. — Т. 1—5. — М., 1958
  • «Ти мене не любив» (1958)
  • «Винен тільки я» (1959)
  • «Життя тільки починається» (1961)
  • «Троянди і терня» (1961)
  • «Людське тепло» (1964)
  • Твори. — Т. 1—5. — К., 1967—1968
  • Збірка ліричних мініатюр «Окрушини» (1969)
  • Трилогія«Метелики на шпильках» (2007).

Вшанування пам'яті

У Кінематографі

  • 2007 — «Два життя Ірини Вільде» (НТКУ;сторінка на doc-films.com)
  • 2008 — «Гра долі. Неприборкана. Ірина Вільде»

 

Точин Роман Петрович

Картинки по запросу точин роман петрович
(06.08.1970 – 20.02.2014)

 

   Картинки по запросу зірка героя україни     Народився 6 серпня 1970 року у місті Ходорів Жидачівського району Львівської області. Закінчив ходорівську середню загальносвітню школу №3. Займався приватною підприємницькою діяльність у сфері будівельних робіт, робив євроремонти, їздив на заробітки до Польщі. 
      Дуже любив Україну, її культуру та історію, був справжнім патріотом своєї Батьківщини, відчував біль своєї держави, вболівав за її долю, підтримував її в боротьбі за свободу, прагнув їй добра та кращого майбутнього, мав активну громадянську позицію, не міг миритися з безправ'ям та соціальною несправедливістю, був готовий віддати заради рідної землі найцінніше – своє життя. 
      Відразу після побиття 30 листопада 2013 року "Беркутом" мирних активістів приїхав на Майдані Незалежності у Києві, де став активним учасником Революції гідності. Належав до сотні, що охороняла першу барикаду на вулиці Інститутській. 20 лютого 2014 року загинув на вулиці Інститутській внаслідок вогнепального поранення, куля снайпера влучила йому у голову. Похований у місті Ходорів Жидачівського району Львівської області.

      Указом Президента України Петра Порошенко № 890/2014 від 21 листопада 2014 року за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності Роману Петровичу Точину посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка".

      23 лютого 2014 року рішенням сесії Ходорівської міської ради іменем Романа Точина названо ходорівську середню загальноосвітню школу № 3, де навчався Герой, а також вулицю, на якій розташований цей навчальний заклад.

 

Возниця Ольга Федорівна 

Результат пошуку зображень за запитом "Возниця Ольга Федорівна"

(14. 03. 1925 - 28.04.2015)

Ольга Возниця – народна майстриня, яка ще з малих літ почала вишивати. Художня вишивка полонила серце жінки й з роками стала справою її життя.

У доробку майстрині: вишивані рушники, серветки, вишиванки, кептарі, жіночі та чоловічі сорочки, ґердани.

Народилась талановита вишивальниця в місті Ходорові на Львівщині. Працювала пані Ольга завідувачкою шкільної бібліотеки у рідному місті, була вихователькою у львівському дитсадку.

Своє вміння і таланти майст­риня завжди передавала гуртківцям. З 1962 року вона була керівником гуртка “Народна вишивка”, Будинку дитячої творчості Львівської залізниці. У 1988 році пані Ользі присвоєно звання “Заслужений майстер народної творчості України”. Через рік вишивальниця стає почесним членом Союзу українок, де її обирають головою етнографічної комісії. До речі, парад вишиванок до Дня незалежності цьогоріч організував саме львівський відділ Союзу українок. Ці жінки, захоплені українською вишивкою, прагнуть передати свою любов молодому поко­лінню, проте, на превеликий жаль, охочих повчитись мистецтву вишивки зовсім небагато. “Ми повинні передати свої вміння новому поколінню, аби вони продовжили справу своїх бабусь”, – кажуть вишивальниці.

Особливістю вишивки заслуженої майстрині є те, що вона завжди вміла обрати гарний матеріал для свого одягу. “Ще за часів Радянського Союзу, – розповідає жінка, – купила у крамниці недорогу тканину, з якої пошила сукню. Хоча тканина не була призначена для вишивання, прикрасила її візерунками. Пізніше всі дивувались, де я взяла таку тканину”, – розповідає жінка.

Народна мисткиня зазвичай вишиває тонкі узори низинкою, стеблівкою та хрестиком у багатоколірній гамі. Цікаво, що до кожної своєї вишиванки Ольга Возниця має коралі з бісеру, зроблені власноруч. “До зеленої блузки роблю зелені коралі”, – каже майстриня.

Пані Ольга є постійною учасницею мистецьких імпрез. На рік майстриня має до десяти виставок. Дуже задоволена повернулась вишивальниця з виставки, яка відбувалася в Харкові. Про минулорічну мистецьку виставку О. Возниця згадує так: “Запросили мене на два тижні на Схід України. Проте виставка так зацікавила людей, що замість запланованих 14 днів, тривала аж 6 тижнів”. Харків’яни розмовляли зі мною з пошаною – українською”, – гордиться майстриня. Народна вишивальниця була приємно вражена й тим, що директор виставки надав їй власну машину, шофера і методиста.

Були у Ольги Возниці й персональні виставки: у Львові, Києві, Луцьку, Ходорові, Радехові, Дубні (Рівненська обл.). У місті Лева роботи заслуженої майстрині виставляли в Музеї етнографії і художнього промислу, Музеї народної архітектури і побуту, Національному музеї. Роботи пані Ольги залишились не лише у Львові, а й у Москві (Музей народного мистецтва), Києві (Національний музей Т. Г. Шевченка), Луцьку (Музей Лесі Українки). Саме Музею Лесі Українки майстриня подарувала один зі своїх вишиваних рушників. Втім, за все життя Ольга Возниця не продала жодної роботи. “Я вишиваю для душі, – каже пані Ольга, – а не задля заробітку”.

Народна майстриня дарує вишиванки рідним, друзям. Вишивані сорочки в подарунок від талановитої мисткині отримали й Президент Віктор Ющенко з дружиною.

До вісімдесятиріччя знаменитій вишивальниці мер рідного Ходорова Коцовський Олег Теодорович презентував її портрет. Зараз цей портрет, на якому майстриня у вишиванці, красується на півстіни в оселі пані Ольги. Цікаво, що для портрету майстриня не позувала, художник намалював її з фотографії. З ювілеєм заслужену майстриню привітав і тодішній київський мер О. Омельченко, вручивши їй грамоту та іменний годинник.

За своє життя Ольга Возниця отримала безліч грамот і дипломів. Серед її нагород є золота (1983 р.) і бронзова медалі (1987 р.). Та найбільше майстриня пишається Дипломом за внесок до Києво-Могилянського братства на відродження університету “Києво-Могилянська академія”.

Справжніми досягненнями Ольги Возниці, окрім нагород, можна вважати її книги. Перша книжка майстрині “Вишивка мого краю” вийшла 2005 року. Через рік світ побачила й друга книга майстрині “Вишивка – моє життя”, яку видали українською, англійською та німецькою мовами.

Розповіді про майстриню, окрім її власних книжок, можна знайти і на сторінках Енциклопедії сучасної України. “Я одна з народних майстринь є в цій Енциклопедії”, – говорить жінка. Тішиться, що дожила до того часу, коли її увіковічнили в Енциклопедії. Саме Енциклопедія є останньою нагородою пані Ольги.

2014 року ходорівчани з якими Ольга Возниця ніколи не розлучалася зробили їй чудовий подарунок – документальний фільм про її життя та творчість «Вишивка – моя доля». Над фільмом працювали керівник народної кіностудії «Луг» Богдан Бирич, поетеса, лікар Галина Охоцька. Ідея документальної стрічки про мисткиню належить міському голові Олегу Коцовському.

Мріяла народна вишивальниця про те, щоб народне мистецтво вишивки вічно жило в серцях людей й ця любов до вишивки переходила через століття від покоління до покоління.

28 квітня 2015 року перестало битись серце жінки. 29 квітня Ольгу Возницю поховали на Янівському кладовищі поруч із коханим чоловіком. Провести в останню дорогу народну майстриню приїхали її земляки, шанувальники її творчості.

 

Калинець Сильвестр Михайлович 

Картинки по запросу Калинець Сильвестр Михайлович

(14.01.1886- 04. 01. 1946)

Калинець Сильвестр Михайлович (нар.14 січня 1886, м. Ходорів, нині Жидачівського району Львівської області — пом.1946, м. КуритибаБразилія) — український поетпрозаїкдраматург.

Життєпис

Здобувши знання самоосвітою, володів польськоюнімецькоюіталійськоюпортугальською мовами.

Працював на пошті у містах Відень (Австрія), ЛьвівХодорів.

Друкувався від 1904. Писав для видавництва Михайла Білоуса та Юліана Насальського в Коломиї, писав в угорській «Неділі», у всіх львівських народних газетах.

1927 і 1930 приїжджав у село Жабиня, нині Зборівського району Тернопільської області до М. Микитишина — товариша, з яким під час 1-ї світової війни подружився на Італійському фронті; залишив у селі свої твори.

1931 емігрував до Бразилії, де став співорганізатором українського видавництва «Парана».

Творчість

Автор збірок поезій, поем, повістей, комедій та ін.

Поетичні збірки

  • «Торбина сміху людям на втіху» (1921)
  • «З-під рідної стріхи» (1921), накладом «Селянської Бібліотеки», Львів
  • «Сміх і правда» (1930)

Поеми

  • «По другім світі» (Поема в трьох частин з прольоґом). Львів 1922
  • «Розбійник» (1935)

Прозові твори

Драматичні твори

Інші

Перший перекладач португальською мовою поезій Тараса Шевченка, надрукованих у книзі «Тарас Шевченко, його життя й твори» (1936)

 

Микола (Никола) Михайлович Верещинський 

( 1793 - 5.11.1882)

(народився 1793 р. в містечку Ходорові, нині Жидачівського р-ну на Львівщині — помер помер 5 листопада 1882 у Чернівцях) — український етнограф-фольклорист, педагог, меценат.

Життєпис

Народився у сім'ї священика, що був родом із Холмщини. Навчався у Львові та Відні. Після одержання 1816 року сану священика виконував обов'язки учителя релігії у Сучаві на Буковині. В 1824–1856 працював директором тривіальної чи, як тоді ще називали, головної школи в Коломиї. У 1856 р. переїхав до Чернівців,
 де помер 5 листопада 1882.

Характеристика і діяльність

За свідченнями сучасників, був людиною, обізнаною з гуманітарними науками, добре знав нім. літ., мав власну бібліотеку з рідкісними і цінними виданнями. Займався збиранням фольклорних матеріалів, а також заохочував до цього своїх підлеглих. Брав активну участь у роботі громадсько-культурного угруповання «Руська трійця».

Пожертвував основну частину коштів на видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837), ініціював і оплатив видання збірки «Галицькі приповідки і загадки, зібрані Григорієм Iлькевичем» (1841), в яку увійшли також матеріали Яківа Головацького та Iвана Бірецького.

Разом з I.Озаркевичем був активним організатором аматорського театру в Коломиї, який 8 черв. 1848 показав свою першу виставу «Дівка на виданні, або На милування нема силування» — переробку «Наталки Полтавки» I.Котляревського.

Брав активну участь у Соборі руських учених 1848, на якому відстоював право видання церковних книг староукраїнською літературною мовою.

 

Ба́льзер О́свальд Маріа́н 

Картинки по запросу Ба́льзер О́свальд Маріа́н

(23.01.1858 – 11.01.1933)

Ба́льзер О́свальд Маріа́н (* 23 січня 1858ХодорівЖидачівський районЛьвівська область — † 11 січня 1933Львів) — польський історик і доктор права.

Життя і робота

Здобувши ступінь доктора в галузі права Ягеллонського університету в Кракові, переїхав до Львова. В 1887 році був призначений професором Львівського університету, де працював у 18871933 роках, а в 1895—1896 році був його ректором.

У 1891 році став директором крайового архіву земських і муніципальних законів у Львові. Від 1901 року засновник і довголітній голова Товариства підтримки польської науки (1920 року було реорганізоване у Польське наукове товариство у Львові); дійсний член НТШ (1926) і багатьох інших наукових асоціацій. Досліджував державний і адміністративний устрій Польщі доби середньовіччя, історію давнього права слов'ян. У праці «Генеалогія П'ястів» подав чимало відомостей про династичні шлюби польських князів і королів з Рюриковичами. На високому науковому рівні здійснив публікації юридичних пам'яток вірменських колоній Західної України і книги кримінальних справ Сяноцького гродського суду за 1554—1638 — цінного джерела про опришківський рух у Надсянні та Лемківщині.

У 1902 році він представляв уряд Галичини у відомій суперечці між Галичиною і Угорщиною на Морське Око у Татрах. Це слухання відбулося перед арбітражем в Ґраці. Бальцер виграв процес, привів до встановлення кордонів в горах між Галичиною та Угорщиною відповідно до очікувань польського суспільства (дійсний дотепер).

1926 року факультет права Львівського університету (ініціатор — професор Пшемислав Домбковський) подав кандидатуру Бальцера до номінації на Нобелівську премію Миру.

Був похований на Личаківському цвинтарі.

П'ять університетів надали йому звання почесного доктора

Твори

Narzaz w systemie danin książęcych pierwotnej Polski (1928)

 

Іван Кедрин-Рудницький 

(22.04.1896 – 4.03.1995)

Іва́н Ке́дрин (інколи Кедрин-Рудницький; справжнє прізвище — Рудницький22 квітня 1896ХодорівКоролівство Галичини і ВолодимиріїАвстро-Угорська імперія , тепер Жидачівський районЛьвівська область,  Україна — 4 березня 1995Джерсі-СітіНью-Джерсі,  США) — український історик, політичний діяч і журналіст. Дійсний член НТШ, член Президії НТШ в Америці, почесний доктор УВУ.

Біографія

Народився в інтеліґентській галицькій родині Рудницьких. Його батько, Іван Рудницький, працював нотаріусом, мати Іда Шпіґель, походила з галицького єврейського роду. Проти цього зв'язку протестували обидві родини, через що їх шлюб відбувся лише через 10 років від часу їхнього знайомства, по смерті матері Івана Рудницького. Іда, щоб вийти за нього заміж, втекла з дому та в монастирі сестер бенедиктинок прийняла християнство, змінивши ім'я на Ольга. Навчався у гімназії в Бережанах, потім у українській академічній гімназії Львова, яку закінчив з відзнакою у 1914 році. З 1915 як вояк австрійської армії брав участь у бойових діях Першої світової війни. У 1916 потрапив у російський полон: відбував його у таборі в Забайкаллі. Після Лютневої революції в Росії (1917) переїхав у Київ, де працював в державних установах освіти УНР та Гетьманату. Після зайняття Києва Червоною Армією в січні 1919 виїхав до Вінниці, де вступив до Армії УНР, брав участь у боях, працював референтом військової газети «Ставка». За відвагу був відзначений Хрестом Симона Петлюри.

З липня 1920 року в еміграції у Відню (Австрія). 1922 закінчив філософський факультет Віденського університету. Під час навчання в 1920—1922 редагував разом з В.Піснячевським, В.Мурським, А.Хомиком журнал «Воля» (останні три числа — «Воля України»). Саме тоді почав вживати псевдо Кедрин. У вересні 1922 повернувся до Львова, де плідно займався журналістською діяльністю. Співпрацював у газеті «Діло» (за рекомендацією Є.Коновальця) в 1922—1939 роках (з кількамісячною перервою в 1925), в 1925—1931 — кореспондент «Діла» і пресовий референт Української Парламентської Репрезентації у Варшавському сеймі, довголітній секретар Товариства письменників і журналістів у Львові. У 1937—1939 спільно з Іваном Німчуком та Володимиром Кузьмовичем був фактичним колегіальним редактором газети «Діло» (формальним редактором був Василь Мудрий) і очолював політичний відділ газети.

У 1920-1930-х рр. політична діяльність була тісно пов'язана з екзильним урядом УНР та найвпливовішою політичною партією в Західній Україні — Українським Національно-Демократичним Об'єднанням, членом Центрального Комітету якого він був. Відповідав за підтримання зв'язків між УНДО і Організації Українських Націоналістів, контакти УНДО з екзильним урядом УНР.

Окупація Галичини радянськими військами у вересні 1939 змусила виїхати до Кракова, де працював в редакції української газети Краківські вісті. З 1944 проживав в Австрії, де протягом 1946—1949 очолював Українське Центральне Допомогове Об'єднання в Австрії1949 — емігрував у США. З 1953 до 1973 працював у редакції газети «Свобода» — першого українського щоденного видання на Американському континенті.

Брав активну участь у політичному, науковому та громадському житті української еміграції. Деякий час виконував обов'язки голови Президії Української Національної Ради в екзилі. Був членом ЦК УНДО, головою Спілки українських журналістів в Америці, заступником голови НТШ в Америці, співредактор органу Об'єднання бувших вояків українців в Америці «Вісті Комбатанта» (з 1961).

Його сестрою була Мілена Рудницька.

Автор книг

 

І́гор Миро́нович Калине́ць

Калинець І.jpg

 (нар. 9 липня 1939Ходорів) — поет і прозаїк, один із чільних представників так званої «пізньошістдесятницької» генерації і дисидентськосамвидавного руху в Україні, політв'язень. Живе і працює у ЛьвовіПочесний доктор Львівського національного університету імені Івана Франка. Відмовився від Ордену Ярослава Мудрого IV ступеня на знак протесту проти зросійщення.

Життєпис

Ігор Калинець народився 9 липня 1939 в місті Ходорів (Бібрський повіт, окупована ЗУНР), нині Львівської областіУкраїна.

В 19561961 роках навчався у Львівському університеті, на філологічному факультеті. Після закінчення університету працював в обласному архіві.

За участь у дисидентському русі у 1972 році Ігоря Калинця було засуджено на 6 років ув'язнення суворого режиму й 3 роки заслання. Після повернення до Львова став працювати редактором журналу при обласному відділенні Фонду культури.

Окрім «дорослих» пише також вірші для дітей. З ними було видано кілька книг, які розійшлися не тільки в Україні, але також і в країнах з великою українською діаспорою (Казахстан, Канада, США, Аргентина). Його книгу «Небилиці про котика і кицю» ілюструвала українська художниця Вікторія Ковальчук в 2005 році.

Чоловік Ірини Стасів-Калинець.

Творчість

Поетичну творчість Калинця, за пропозицією самого автора, прийнято хронологічно поділяти на дві головні частини: дев'ять книжок, написаних перед ув'язненням у 1972 р. (з них офіційно в УРСР опубліковано було лише першу — «Вогонь Купала», 1966, решта функціонувала у самвидавному обігу) і вісім — написаних під час ув'язнення та на виселенні (до 1991 р. функціонували тільки у Самвидаві). Згідно з цим поділом і було підготовлено та випущено два томи поезій Калинця — «Пробуджена муза» (Варшава, 1991) та «Невольнича муза» (Балтимор — Торонто, 1991). 1991 року збірку вибраних поезій «Тринадцять аналогій» видано було також в Україні і у Росії

Ілюстрації до збірки поезій Ігоря Калинця «Відчинення вертепу», які були видрукувані в Лондоні під назвою «Поезії з України» створив у 1969 Богдан Сорока. Це спонукало КДБ порушити кримінальну справу проти художника, десятиліття його твори забороняли виставляти і згадувати його ім'я у пресі. Інші збірки поета: «Підсумовуючи мовчання» (1971), «Коронування опудала» (1972), «Шлюб з полином» (1995), «Слово триваюче» (1997), «Терновий колір любові» (1998).

Один із найтонших дослідників поезії Калинця Данило Гузар-Струк у передмові до «Невольничої музи» виокремлює «три головні течії» в його поезії: «оспівування культури, любовне прагнення та суспільний протест». Висока культура поетичного мислення й мовлення, любов до текстових стилізацій, надзвичайна формальна винахідливість притаманні Калинцю упродовж усього його творчого розвитку, а такі риси як ерудиція, іронічність, шляхетність у поводженні зі словообразом роблять цю поезію без перебільшення видатним явищем.

Книга Миколи ІльницькогоКлючем метафори відімкнені вуста… Поезія Ігоря Калинця(Париж; Львів; Цвікау, 2001)

Саме з появою в українському літературному процесі Калинця почалися дискусії про необарокоУкраїнське бароко і справді можна розглядати як одне із джерел Калинцевих інспірацій, іншим таким джерелом є, безперечно, творчість Богдана-Ігоря Антонича. Ще одна вельми цікава особливість: поет ніколи не писав окремих віршів, його метод полягав у творенні циклів, які своєю чергою переростали у книжки (свідчення «структуралістського» бачення світу).

Творчість Калинця суттєво вплинула на багатьох українських поетів пізніших поколінь, виявившись дуже суголосною найновішим поетичним пошукам. Після повернення з ув'язнення та виселення 1981 року Калинець, за його словами, цілком замовкає як поет (завершене явище) і стає «імпресаріо колишнього Ігоря Калинця». Тим часом пише і публікує казки для дітей (наприклад, «Дурні казки», 1998), готує перевидання власних поезій. 1994 року журнал «Сучасність» опублікував його повість «Молімось зорям дальнім», написану ще 1972 року під час перебування у слідчому ізоляторі львівської в'язниці. Проте Калинець залишається передовсім поетом, творцем вельми індивідуального, легко впізнаваного (за всієї стилістичної різноманітності) і в той же час напрочуд цілісного світу.

Книга «Знане і незнане про Антонича»

Окрім обкладинки, яка виконана в стилі західноукраїнських модерних малярів 1930-х років, другий варіант цього видання відрізняється від першого (Львів: Друкарські куншти, 2010. — 140 с.; 16 арк. іл.) вдвічі більшим обсягом тексту. Кількість ілюстрацій у новому виданні є більшою втричі. Написана на широкому фактографічному матеріалі, книга Ігоря Калинця на сьогодні залишається найавторитетнішим джерелом біографії одного з найвидатніших українських письменників XX століття, дає відповіді на низку питань, які не один рік ставлять собі читачі, поціновувачі та дослідники творчості Антонича, і які передусім ставив собі сам автор дослідження. Багато із описаних у книзі подій (віднайдення могили Антонича, заходи популяризації його творчості у 1960-х та 1980-х роках) пережив сам Ігор Калинець як їх ініціатор та активний учасник. Книга є своєрідним внеском до відзначення 100-річчя від дня народження Богдана Ігоря Антонича, яке увінчалося низкою заходів різноманітного жанру. Саме у час ювілею Антонича в Ігоря Калинця зародилася ідея написати цю книгу.

До справи Калинця долучилося ще двоє людей, зокрема розділ «Університет» написав Данило Ільницький, дослідник життя і творчості Богдана Ігоря Антонича, упорядник його «Повного зібрання творів» (Львів: Літопис, 2009), а розділ «Антоничі в Бортятині» — Ольга Дядинчук, директор музею-садиби Антоничів у селі Бортятині Мостиського району Львівської області, де тривалий час проживали батьки Б. І. Антонича (тут вони й поховані), і де часто бував сам письменник. Видання містить наступні розділи: «Дитинство», «Гімназія», «Університет» (автором розділу є Данило Ільницький), «Гурток україністів, АНУМ, УТБ», «Левандівська „Просвіта“», «Антоничі в Бортятині» (автором розділу є Ольга Дядинчук), «Публікації», «Опера „Довбуш“», «Творчий процес», «Друзі», «Недуга», «Похорон», «Портрет», «Могила», «Наречена», «Архів».

Цінність книги і в «Додатках», у яких — статті Дмитра БучинськогоВалеріяна РевуцькогоІрини Калинець, Івана Гречка, а також листи Ольги Олійник до о. Йосифа Кладочного і Миколи Неврлого, документи КГБ за 1987 р. та список усіх лауреатів літературного конкурсу «Привітання життя» імені Богдана Ігоря Антонича. Завершується книжка віршем учасника цього конкурсу, львівського поета Романа Тарнавського.

Нагороди

Відмова від Ордену Ярослава Мудрого IV ступеня

24 серпня 2016 році п. Ігорю присудили Орден Ярослава Мудрого IV ступеня. Однак він відмовився від нього на знак протесту проти, за його словами, «жорстокого зросійщення».

 

Романа Романівна Кобальчинська

Результат пошуку зображень за запитом "Романа Романівна Кобальчинська"

(10.06.1946 – 17.10.2013)

(дівоче прізвище — Вовчок; нар.10 червня 1946ХодорівЛьвівська областьУРСР — пом.17 жовтня 2013КиївУкраїна) — український етнограф та мистецтвознавець, фахівець музейної справи, провідний спеціаліст Музею народної архітектури та побуту України в Києві, заслужений працівник культури України. Авторка багатьох наукових статей та досліджень українських народних обрядів та звичаїв, куратор та організатор експозиції «Карпати» в музеї архітектури та побуту України в селі Пирогів, організатор числених виставок образотворчого та ужиткового мистецтва, володар почесної номінації Львівського товариства у Києві «Лапка Лева» за підсумками 2011 року.

Життєпис

Романа Кобальчинська народилася 10 червня 1946 року в Ходорові на Львівщині, закінчила філологічний факультет Львівського університету.

У 1973 році Романа Кобальчинська переїхала до Києва. Почала працювати у Музеї народної архітектури та побуту України, стала його провідним фахівцем. Працювала завідувачкою сектору «Карпати» Музею народної архітектури та побуту України.

Започаткувала біля Церкви Святої Покрови богослужіння та народні святкування[1].

Померла у Києві 17 жовтня 2013 року після тривалої хвороби[2].

Доробок

  • Романа Кобальчинська. Золотії ключі: народний календар / Р. Р. Кобальчинська; художожник С. В. Позняк. Київ: Україна, 1993. 189 с.: іл.ISBN 5-319-00934-8
  • Романа Кобальчинська. Різдвяно-новорічні обряди в описах Володимира Шагали / Р. Кобальчинська //«Народна творчість та етнографія». — 2006. №1. С. 90-97: Іл.
  • Романа Кобальчинська. Українське обрядове печиво / Р. Кобальчинська /«Наша Берегиня». — 2012. № 4. 2-5. (Вкладка: Українська народна випічка): фото.
  • Романа Кобальчинська. Сирна пластика Гуцульщини / Кобальчинська /«Народне мистецтво». 2005. № 3/4. С.48-52 : іл.
  • Романа Кобальчинська. Мудрість скринь / Кобальчинська / Народне мистецтво. 2006. № 3/4. С.20-26 : іл.
  • Романа Кобальчинська. Масничні страви і забави / Романа Кобальчинська /«Пам'ятки України: історія та культура». С.22-25 : кол. фотогр.

 

Блаженна Тарсикія

Ольга Мацьків

Мацьків Тарсикія.jpg

(23.03.1919— 18.07.1944

Ольга Мацьків народилася 23 березня 1919 року в м.Ходорові Жидачівського р-ну Львівської області. Батьки Ольги були середньо заможні, побожні, релігійно-практикуючі християни греко-католицького віровизнання. Батько, Роман Мацьків, працював у м.Ходорові начальником залізниці, тож коли депо перенесли до Рави Руської, то він із цілою родиною переїхав туди. Мати, Марія Мацьків, із роду Кука, була домогосподинею. Батьки старанно виховували своїх дітей, навчаючи їх власним прикладом сумлінному виконанню обов'язків, працьовитості, молитві й любові до Бога. Мама Ольги була дуже доброю, ніжною, милою й ці риси передала дочці. Ольга з раннього дитинства виявляла свою любов до Бога і всього навколишнього.

Початкову школу дівчинка закінчила в Ходорові. Вчилася добре. Почала ходити до гімназії в м.Ходорові, а згодом вступила до «Державної Промислової Жіночої Школи» у Львові, яку закінчила 17 червня 1937 р., отримавши спеціальність вчителя крою та шиття.

Любов до Бога й молитви, закладена мамою в серце маленької Ольги, зростала щодня. Дівчина була побожною, любила молитися, часто ходила до церкви на богослужіння. Так сформувалось у неї покликання і виросло нестримне бажання посвятити себе цілковито Богові. Але її мама ніяк не хотіла на це погодитися, не бажала і слухати про монастир, чинила різні перешкоди, навіть не пускала дочки до церкви. Закінчивши у 1937 році школу, Ольга перший раз приїхала до новіціятського дому в Кристинополі, щоб придивитися до життя в монастирі, але на той час вона ще не мала достатньої відваги, щоби переступити заборону матері. Однак Божий голос у її серці не давав спокою. З Божою допомогою вона подолала ці труднощі і 3 травня 1938 року вступила до Згромадження Сестер Служебниць НДМ.

З перших днів перебування в монастирі Ольга справила на всіх миле й гарне враження. Після закінчення кандидатури 4 листопада 1938 р. вона облеклася в монашу одежу, прибравши ім'я Тарсикія. Перші обіти с.Тарсикія склала 5 листопада 1940 року. Після складення обітів була відповідальною за робітню в монастирі, а також працювала у господарській школі вчителькою крою та шиття і була відповідальною за хвіртку в новіціятському домі. Сестри, які проживали з нею, засвідчували велику любов с.Тарсикії до Бога і ближнього. Завдяки глибокій злуці з Богом, с.Тарсикія відзначалася великими людськими й духовними чеснотами, які свідчили про автентичність життя богопосвяченої особи, вповні відданої Господеві. Була тихою, спокійною, веселою, ввічливою, любила робити приємність іншим, мала дар терпеливості й любові до ближнього. Кожну доручену їй працю виконувала з великим старанням і відповідальністю. Вміла з покорою й радістю переносити духовні й фізичні терпіння. Часто просила їх в Ісуса, жертвувала ці терпіння й молитви за грішників. Таким взірцевим життям вона була прикладом для співсестер та заохотою до наслідування у вірності й посвяті Господеві.

Новіціят і перші роки після складення обітів с.Тарсикії випали на важкий повоєнний час, позначений багатьма небезпеками. Сестра Тарсикія була свідома того, що відбувається у світі. Вона знала, що більшовики переслідують Церкву, розганяють монастирі, заарештовують священиків, монахів, монахинь, вивозять їх на Сибір. Але ці обставини її не захитали, навпаки, спонукали до повного віддання свого життя Господеві. Сестри взаємно заохочували себе до вірності Богові і Католицькій Церкві, незалежно від обставин, в яких вони будуть перебувати, і тих випробувань, які їх чекатимуть. І в цьому намірі вони багато молилися. Ще перед наступом більшовиків сестра Тарсикія склала на руки свого духовного провідника О.Володимира Ковалика ЧСВВ обітницю, що жертвує своє життя за навернення Росії, а також за Католицьку Церкву. 17 липня 1944 року після обіду почався наступ більшовиків на Кристинопіль. Сестри були змушені ховатися у пивниці під будинками, яку заздалегідь приготували. Усю ніч аж до ранку тривали: бій, бомбардування, стрілянина та палали вогні. Сестра Тарсикія весь час сиділа й молилася на вервиці. Відчувала неймовірний страх, а крім того, і нестерпний біль голови.

Уже вранці російські війська були біля будинку сестер. Кожного дня до новіціятського дому приходив відслужити Святу Літургію о.Йосиф Загвійський ЧСВВ, який був магістром новіціяту. Цього ранку сестри очікували отця, але він не прийшов. Сестра Тарсикія також дуже чекала на священика, бо мала велике бажання прийняти участь в Службі Божій. Трохи пізніше задзвонив дзвінок, тож с.Тарсикія, думаючи, що прийшов отець, із радістю побігла відчинити хвіртку. Невдовзі почувся постріл, і с.Тарсикія впала на землю.

Мертве її тіло сестри занесли до пивниці, вони старалися ще врятувати її молоде життя, але намарно. Убивця с.Тарсикії зробив це з ненависті до Католицької Церкви й віри. Його слова: «Я її вбив,-... бо вона монашка», - найкраще пояснюють дії цього злочинця. Сестра Тарсикія Мацьків була готовою вмерти за Католицьку віру й Церкву, що й засвідчила своєю геройською смертю, впавши від кулі більшовицького солдата.

У Декреті мучеників 2001 року наймолодшою є с Тарсикія Мацьків. Їй було лише 25 років, за які вона зуміла віднайти та впровадити в своє коротке життя найбільші та найсильніші вартості життя, а саме: любов до Бога і до ближніх.

Сьогодні вона може бути прикладом та навчити нас довір ’ я, рішучості та готовності, щоб віддати своє життя незнаному. Одинокою певністю в її житті був Господь та Його Любов. Не кожна молода людина, маючи 25 років, усвідомлює, хто вона, не кожен у тому віці розуміє життя і його правдиву ціль. Сестра Тарсикія сприйняла життя, як безнастанну боротьбу серед хрестів, звідки виростають душі геройські та шляхетні. Вона зуміла принести своє життя в жертву. Вона мала ціль, за якою ступала крок за кроком. Це був Христос – і подібно до нього – сестра Тарсикія стала невинною жертвою людської сваволі та злоби. Помираючи, вона не мала біля себе нічого, крім хрестика. Хрест був для неї єдиною цінністю, що залишалася, яким боролася за життя і який тепер відкрив їй брами неба...

У 1950 році у Кристинополі розпочалося будівництво Волинського вугільного басейну. Тоді почали руйнувати старі будинки, а також і цвинтар, не зважаючи на те, що люди мали там похоронених своїх рідних. Коли у 1956 році настала так звана «відлига», тобто полегшення режиму радянської влади, то сестри почали писати різні прохання про перепоховання тлінних останків с. Тарсикії, і цей дозвіл вони згодом отримали. Скриньку з тлінними останками перевезли до Львова та у великій таємниці похоронили на Личаківському кладовищі. У зв ’ язку з тим, що на той час було дуже сильне переслідування Української Греко – Католицької Церкви, то сестри тримали цей факт у таємниці. І аж у 1965 році с. Іванна Білинська показала, в якому місці захоронені тлінні останки с. Тарсикії – це поле № 21, на якому є спільна могила Сестер Служебниць.